Евакуація

Марія Петрівна підстрибуючи на вибоїнах,  весь час автоматично виставляла руки, щоб зафіксувати ще живого Володю. Водночас вона боялася навіть доторкнутися до його почорнілого тіла, розуміючи, який пекельний біль горів в цьому хлопчику. Страшна думка стукала в скроні :«Це я винна! Я могла його спасти»

Володя – піхотинець двадцяти двох років з позивним Джойстик – приходив до Марії Петрівни в медичний блок вчора ввечері. Він плакав і просив передати мамі, що він її дуже любить. Марія Петрівна – на двадцять років старша за нього медикиня – ледве стримувалася, щоб не розплакатися разом з хлопцем. Вона дала йому заспокійливе, намагалася якось відволікти. Його не можна було посилати на завдання. Але наказ є наказ.

З чотирьох хлопців дрон прилетів саме в окоп Джойстика. Хлопець кричав, що йому відірвало ногу. Але у Джойстика був великий шанс вижити. Евакуювали його наземним дроном.

- Ще довго? – стогнав поранений хлопець

- Ще дві хвилинки! Тримайся! – кричав оператор

Аж раптом нізвідки вискочив ворожий дрон  і влучив у Джойстика.

Марія Петрівна бачила цей момент і відчула фізичний біль, наче їй розрубали серце.

- Він ще живий! – загорлав оператор

Але медикиня вже знала, що Смерть не віддасть свою жертву.

І ось вона, жінка, яка бачила багато ран, смертей, яка думала, що може абстрагуватися від пекла, в яке попала, ніяк не могла зібрати себе докупи. Перед очима стояв образ того хлопця, ще не пораненого.

- фо…а  ту… – Джойстик зашепотів не розтуляючи рота.

Його очі були направлені в найтемніший куток  евакуатора.

Марія Петрівна теж подивилася в той бік. Там стояла жінка в білій широкій сукні з пісочним годинником в руках. У верхній частині годинника залишалося декілька піщинок. Марія Петрівна почула звук від падіння піщинки, що нагадував падіння крапель дощу на підвіконня. Тотальний відчай, біль і безвихідь вилилися в страшний крик, який перекрив стукіт падіння останньої піщинки

• Ні-і-і-і-і!