Розділ 1

Я тримаю в руках документ, де чорним по білому написано, що в якомусь селі у Карпатах мені в спадок перепала хата. Це байдуже. Я все ще не вірю в те, від кого! Від людини, якої мені не вистачало з семи років.

– Розірви це. Ти відмовишся від цього проклятого спадку!

– Що!? Я поїду туди, хоч глянути де він жив!

– Ні.

В мені піднялася лють, така якої я ніколи не відчувала, ніби загорілося серце, я стиснула зуби. Нахмурила брови, дихання стало уривчастим, а щоки побуряковіли.

– Та досить вже, мамо!

– Що досить?

– Керувати моїм життям!!!

– Не думай що знаєш щось без мене!

Я вилупилась на неї. Вона стишила голос.

– Повір, я хочу як краще для тебе.

– Ти так і не сказала чому він пішов. Я поїду.

Відійшовши в іншу кімнату, поспіхом кидаю в сумку телефон, гроші, ключі, декілька речей з одягу, змінне взуття і вибігаю з дому.

– Почекай!

Та я біжу і біжу, сама не знаючи навіщо? Що мене чекає там? Здається, нічого, але тягне туди й все.

***

Стук. Різкий біль у голові. Потираючи лоб рукою, вилажу з тісної, затхлої маршрутки. З полегшенням знявши маску, вдихаю прохолодне гірське повітря. 

 Я зачудовано роздивляюся красу цих місць. Мальовничі гори і хвилі духмяної трави заливають сонцем душу. Міцні широкі дерева, що мов славні воїни, нависають наді мною, а в глибину лише декілька метрів у ліс не видно було нічого. Хоч в око стрель.

Ців-ців-ців-ців.

Сонце яскравою тарілкою засліплює очі, поки промінчики стрибають по кронах дерев. Маленькі струмочки дзвенять по боках стежки, асфальтована дорога давно закінчилась. 

Прекрасно. Але що я тут роблю?

Йти, мабуть, ще з годину. До місця, що я шукаю прямо не доїзджає ні одна маршрутка. Пузатий нахмурений водій сказав мені, що потрібно групою автобус забронювати, щоб поїхати, а так маршруту немає. Тож я дізналася як доїхати до найближчого селища і дійти куди потрібно.

Моя, голова зайнята зовсім іншим. Чому батько просто взяв і зник у дитинстві? Чому мама не відповідає на питання? Чому не дзвонив, не спілкувався? Де все життя був!? Так і незрозуміло від чого помер… Зупинилося серце і все.

Уривчасто бігають, мов мурахи, думки в голові. У грудях зав'язався неприємний клубок, емоції настільки заплуталися, що заважають дихати. Глибокий вдих. Повільний видих. Знову і знову. Серед гір в рази легше зануритися в себе, набратися сил і відкинути погані думки. Насолоджуватись життям. 

Велич. Ось так я б описала одним словом тутешню природу. Це місце, де гори торкаються неба, а вітер грає чарівні мелодії.

Я бачу перші хати, здається, пройшло близько трьох годин. А йшла я заради забутого усіма на світі села, яке от-от поглинуть ліси. Але тут приємно(ще б пак!), природа це місце де душа розслабляється. Карпати неможливо не любити, в ці душевні місця завжди хочеться повернутися.

Я зупинилася, не дійшовши, мене оповив спокій, який я рідко відчуваю. Дуже рідко. 

Все ж наважившись, розгортаю листа, якого залишив батько. Ніби не існує смс чи дзвінків. Конверт був обв'язаний червоною ниткою з печаткою, де виднівся втиснутий символ. Старовинно і старанно. Всередину були вкладені барвінок та полин, але почерком, як курка лапою, написано:

"Ніч. Повня. П'ять/третя, дерево. Барвінок на вінок, а полин на віник. Три кола. Сім кроків. Скажи ось це... "

Що за..? Це нормальні останні слова батька до доньки!? Що це означає!?

Я підходжу до села. Неспокій знову заполонив мою душу. Я стала навпроти першої хати. Старий дерев'яний дах от-от відпаде, вікна без скла. Я зазираю – всередині пусто. 

Чим далі я йду тим більше калатає серце, дихання пришвидшується. Тут нікого немає. Пустими і самотніми стоять лише декілька напів розвалених хат. А річка, яка протікає прямо посеред села, байдуже собі деренчить. 

Я розгублено дивилась в гори якийсь час, поки не побачила вдалині групу туристів. Не знаючи, що взагалі відбувається, я підходжу.

– Добрий день, не підкажете, де я? Здається, збилася з шляху.

Відповів мені веселий хлопець, що йшов попереду, мабуть, екскурсовод.

– Це, як кажуть, село-привид Буркут. Тут з 2008 року ніхто не живе. Покинуте селище. Але, як бачите сюди їздять екскурсії. Можете поїхати з нами до найближчого селища.

– Так, е-е… Дякую.

Посміхнувшись, відходжу трохи, а хлопець почав щось розповідати. Деякі люди ходили і роздивлялися старі хати. Нарешті дійшло, чому говорили про бронювання автобуса. Туристичне місце. Який ще спадок? Я нервово засміявся і дістала документи, де ще разів десять прочитала: Буркут, Верховинський район Івано-Франківської області. Я згризла всю губу, аж пішла кров, лише тоді я зрозуміла, що варто заспокоїтися. Подумаєш, якийсь розіграш, поїду додому і все. 

– Щось шукаєте? – старий усміхнений дідок, що невідь-звідки взявся, дивився із зацікавленням на двадцятирічну дівчину, яка наляканими очима глянула на нього, від дивного дня і несподіваного звернення. 

– Перепрошую, але чого вам треба?

Почухав дід чомусь зеленувату, порідівшу бороду, усмішка зникла з лиця. По-доброму, але якось сумно, холодно спитав:

– Як тебе звуть?

– М-м… Віра.

– Гарне ім'я... Але дарма ти тут, Віро. Ой, дарма! Хоча твоє ім'я говорить вірити.

– Що..? В що вірити?

– В те, що все буде добре. 

Він глянув мені у вічі, виветаючи душу, так, ніби знає все про мене. Що думаю, чим живу. Здавалося, дивніше за сьогодні бути вже не може. Ні, може.

– Все ж на користь тобі піде. Але будь уважна: слухай, що говорить природа. І зазирни у свою сутність.

Я не звернула увагу на ці чудні слова, хоч сироти виступили на тілі.

– Е-е… Спасибі за пораду. Гарного дня! – швидко розвертаюсь і йду. Відчуваю на собі чужий погляд, від чого все тіло зжалося. Через декілька кроків я обернулася, але там нікого не було. Дивний дідок зник. Навколо лише ліси і туристи. Я здригнулася.