Бадьорий ранок

Сьогодні треба заглянути на ринок та купити сало. Вже 10 років живу в цьому місті і жодного разу за цей час не діставався такого простого, але настільки улюбленого в дитинстві продукту. То дієта, щоб влізти в діловий костюм, що сподобався, то економія, щоб накопичити хоч трохи грошей. Останнє особливо сильно б'є наскільки можна виконати хоч якісь бажання.

З іншого боку, коли купуєш найдешевші продукти і воду набираєш в автоматі за монетки, що завалялися під диваном, приходить усвідомлення необхідності не просто працювати, а заробляти. Причому заробляти стільки, щоби за один робочий день заплатили як за всі безгрошові місяці разом узяті.

Практично всім моїм знайомим пощастило. Якщо можна назвати везінням упередженість долі. У школі я часто дивився на того чи іншого однокласника і розумів: це буде бухгалтером і все життя за невеликі гроші просидить в офісі. І це в жодному разі непогано.

У цієї людини будуть премії, виїзди на природу з колегами у вихідні та дружина з кола знайомих. Можливо навіть ця через сусідню парту, що мрійливо розглядає його спину. Він підійде до неї або вона до нього, вони прогуляються, поцілуються, одружаться і народять третю дитину, коли їй буде близько 30 років. Тільки навіщо потрібне таке життя? Ні, я не з тих людей, які мріють замерзнути на шляху на вершину Евересту або все життя вплутуватися в якісь авантюри, аби отримати дозу адреналіну. Можливо, для цього потрібно більше сміливості, ніж маю.

Але річ зовсім не в цьому. Таке життя не приваблює від слова з однієї простої причини. Життя – не комп'ютерна гра. Не можна буде, попрацювавши 40 років в офісі, і доживши до поважного віку на середньостатистичну пенсію, почати наново і цього разу стати пожежним.

Ні. Вибравши свій незавидний шлях, офісний працівник не пізнає нічого, крім того, що має знати різного роду клеркам. Все його існування можна буде викласти в нудному звіті, з досягненнями у розрахунку податків, фото з Єгипту та інших кліше, який ніхто не читатиме і дивитисяме. Одного разу у такої людини в теплій та затишній ліжку зупиниться серце і цей звіт вирушить у бездонний архів.

Може напроситися логічне запитання: «Чому в такому разі йому пощастило?». Все просто. Офісний клерк задоволений своїм існуванням. Його пересічний побут приноситиме йому радість і можливо навіть зробить його щасливим. А мені не пощастило. Не пощастило, що мені мало існувати. Я хочу жити. Мені огидна думка про те, що я міг би знати, чим займатимуся через 30 років. Мені достатньо знати, що в мене є ресурс для життя сьогодні, завтра, а може, навіть через місяць.

Це не означає, що всі справи мною пускаються на самоплив. Щоб не втратити мети, досягнувши її в 30 або 70 років, я керуюся утопічними бажаннями і принципами, від яких відмовлюся тільки під дулом пістолета. І те, треба ще подивитися, хто в мене цією зброєю тикатиме, і чого хотітиме.

Я хочу змінити світ таким чином, щоб у ньому більше не було держав. Безумство? Можливо. Але, як і будь-який гаданий безумець, я твердо впевнений, що це світ навколо злетів з котушок, а не я. І, як і будь-яка людина, занурена у свою власну реальність, знаю, що має рацію у всіх своїх судженнях.

Держави у множині, як і слово «нації», для мене звучить як замасковане визначення нескінченних військових та економічних конфліктів, які роблять нещасними мільярди людей протягом усього існування людського роду. Завжди знайдеться лідер, який переконає свій народ, що саме у їхніх генах тече сама блакитна кров. Або навпаки, надлишки блакитного будуть у сусідів, тому їх неодмінно потрібно звільнити від їхнього неправильного життя.

Завжди з'являтиметься держава, влада в якій вважатиме, що поточні кордони надто тісні та потрібно їх розширити. Зрозуміло, не спитавши сусідів, які зовсім не планували, щоб у їхніх містах та селах на зруйнованих від неминучої війни будинках з'явилися іноземні прапори.

Саме тому всі антиглобалісти можуть взятися за руки, дружно піти в інтимні місця своїх лідерів та прокрутитись там для взаємного задоволення. Спроба втримати парадигму існування світу, що поступово руйнується, світу безглузда і приречена на провал.

Я впевнений, що через 500, а можливо через 1 000 років, коли історики досліджуватимуть об'єднання всіх країн в одну Батьківщину під назвою «Земля», і всі нації в одну, під назвою «людина», буде доречним порівняння супротивників такого злиття з робітниками, які знищували конвеєри. Адже нехай нова технологія використовується на благо. Нехай це веде економіку вперед. Але їй треба чинити опір, оскільки пристосуватися до нових реалій, вони не мають інтелектуальної можливості.

Життя одне і воно надто коротке, щоб всього цього не розуміти. І різниця між мною і згаданим офісним черв'яком у тому, що я це усвідомлюю і велику частину життя метаюся, то без грошей, то без розуміння, що робити далі. А він про це навіть не думає та існує у своєму світі фінансів.

Вчора я став трохи схожим на нього, бо погодився виконати роботу, яка займе більше часу, ніж я зазвичай витрачаю на щось одне. Винагородою буде достатня сума для спокійних судомних метань протягом ще одного місяця. Якщо зробити все правильно, то я отримаю ще одне замовлення і завдання багато заробляти буде виконано.

Однак, це ще більше наблизить мене до упередженості долі. А отже, допускати цього в жодному разі не можна. І щоб не зраджувати собі, про вирішення цієї проблеми подумаю завтра. Зараз я чекаю вечора, щоб купити заповітне сало. Останніми роками мої смакові рецептори перебачили все, від чорної ікри до локшини швидкого приготування. І в голові крутяться питання не про те, як зробити доручену мені роботу, а про те, чи сподобається мені запланована вечеря.