25

Літо того року видалося сухим і спекотним. Вони приїхали до Києва на чергове медичне обстеження та, вийшовши з лікарні, вирішили посидіти у скверику поряд із фонтаном. Весело туркотіли голуби, доріжками бігали діти, а їхні мами сиділи на лавочках, обмахуючись глянцевими журналами та ліниво теревенячи ні про що.

Руслан турботливо узяв Ніку під руку та провів до вільної лавки.

 - Як ти себе почуваєш? Не дуже жарко? - чи не в десятий раз перепитав він.

 - Та все нормально, ну, я ж не хвора, - відмахнулася вона. - Чого ти так хвилюєшся?

- Тоді посидь, відпочинь, а я зараз водички принесу, - і він рушив до кіоску з продуктами, що стояв за кілька метрів від дороги.

Ніка замислено провела його поглядом. Якось так дивно і швидко у них все закрутилося... Після того Різдва вона відчувала себе страшенно самотньою, будинок відразу наче опустів, вона бродила кімнатами, як сновида, усе валилося з рук. На роботі Анжела намагалася всіляко розважити її. Стала часто навідуватися в гості, приводила з собою інших молодих колег, в тому числі, й Руслана. І якось усі пішли додому, а Руслан залишився. А через місяць він узагалі переїхав до Ніки. Відразу дім повеселішав - усе стояло на своїх місцях, те, що зламалось - негайно було відремонтоване, де був якийсь старий хлам, котрий викинути у Ніки не піднімалася рука ( знала вона за собою таку особливість) - Руслан тишком-нишком навів лад, і навіть дихати враз стало вільніше.

А тим часом надійшла весна, і Ніка заходилася наводити порядок у саду - насадила квітів, попідрізала дерева, гарненько побілила. За поремонтованим та пофарбованим Русланом парканом розцвіли різнобарвні півники, півонії та ромашки.

Але, незважаючи на всі зміни та клопоти, часом їй хотілося висловити свої думки, про які більше ніхто не знав би - лише вона сама та чистий аркуш паперу. І тоді вона сідала в тиші та розмовляла... не так важливо, з ким. Головне, про що.

От і про той липневий день вона написала у своїх нотатках, які нікому не показувала:

 "Знаєш,  це було так несподівано і неймовірно. Я сиділа на лавочці, сонце пробивалося крізь листя дерев, тихенько плюскотіла вода, десь грала музика. І я побачила, що алейкою повз мене йде дівчинка у барвистій футболці та джинсових шортах, з русявим чубчиком, у темних окулярах та з навушниками у вухах. Звичайна дівчинка, яких десятки, а то й сотні на вулицях столиці.

Але мене немовби щось смикнуло піднятися з місця та погукати її. Дівчинка озирнулася, підняла на лоба окуляри - і я пересвідчилася, що не помилилась - це й справді була вона, Дара! Радісна, усміхнена, моя маленька товаришка підбігла до мене та обняла.

 - Привіт! - вигукнула. - Як я рада тебе бачити!

 - І я тебе теж! Як ти почуваєшся, Даринко?

 - О, дякую, усе чудово! Уяви тільки, лікар сказав, що сталося справжнє диво - я повністю одужала. Але для мене набагато дивовижніше інше, а знаєш, що?

 - Кажи вже, не тягни. - посміхнулася я.

 - Те, що ти тоді сказала чистісіньку правду - я дійсно знайшла батьків. Волонтери, які мною опікувалися, відправляючи на лікування за кордон, вирішили мене всиновити. І тепер я маю маму, тата, а ще -  старшу сестру. Вона вже студентка, навчається в університеті. Круто, правда?

 - Не те слово!

А вона скоса поглянула на мене і хитро посміхнулася:

 - Я бачу, що в тебе також скоро станеться диво?

 - Ну, можна сказати і так, - я поглянула на Руслана, який саме підходив до нас із водою та морозивом.

 - І кого ви чекаєте - хлопчика чи дівчинку?

 - Ще не знаю, на УЗД не змогли визначити, сказали - буде сюрприз...

 - Але хто б це не був, ви все одно будете його чи її дуже любити і будете щасливі, правда?

 - Так, Дарусю, ти як завжди, права, - відповіла я.

І ми розцілувалися та обмінялися номерами телефонів, щоб надалі не втрачати одна одну з поля зору..."

***

А потім прийшла осінь, а за нею ще одна. І по золотому жовтневому парку йшли повільно двоє - чоловік та жінка, і тримали за ручки маленького світловолосого хлопчика. А він весело поглядав навсібіч  широко розкритими оченятами і час від часу показував пальчиком на щось, що його цікавило, а іноді підгинав ноги і повисав на руках у батьків, і при цьому весело сміявся.

Під ногами шаруділо листя, коричневими м'ячиками котилися по асфальті лискучі каштани. Небо було блакитне і безкрає, немов море, а по ньому білими острівцями громадилися хмаринки. Усе навколо здавалося ясним, світлим, немов виполосканим у сонячних променях.

 - Дивися, мамо, у мене крила! - вигукнув хлопчик і замахав кулачком, у якому затиснув велику  пір'їнку, що її, певно, загубив над алейкою голуб. - Я зараз полечу!

 - Викинь, - суворо сказав йому тато. - Вона може бути брудною!

 - Ні, не брудна, дивися, яка біленька! - і малюк застрибав на одній нозі, весело розмахуючи руками, немовби й справді летів.

Ніка зупинилася, з посмішкою спостерігаючи за сином, і у цю мить відчула на своєму обличчі подих південного вітру, з солонуватим присмаком моря. Хоча, може, то їй тільки так здалося - бо де те море, до нього сотні і сотні кілометрів... Проте вона ясно почула і шум прибою, і крики чайок, і шелест вітру, який бився об туго напнуті вітрила. І якась тиха, давно забута мелодія прозвучала ледь чутно і стихла в  пронизаному сонцем просторі.

Їй здалося, що вона бачить і відчуває те, що було з нею дуже давно -  може, в іншому місці, а може, навіть, у іншому житті. А можливо, це все ще тільки має статися у майбутньому? Бо час ніколи не спиняється. І рано чи пізно ми неодмінно повернемося туди, звідки прийшли. І зустрінемо тих, з ким пліч-о-пліч вирушали у цей путь. І кого довго чекали, і кого невпинно шукали. А поки що треба йти далі. До наступної зупинки у цій вічній круговерті, яка носить назву наше Життя...

Любі читачі, щиро дякую за увагу до моєї книги! Сьогодні ви перегорнули останню сторінку цієї історії, дуже сподіваюся, що вона припала вам до душі!