21

- Ой, мені трохи страшно, - сказала Дара і аж очі заплющила від хвилювання.

 - Люба теж трохи злякалася, - продовжувала розповідь Ніка. - Проте вона була рішуче налаштована допомогти своїй сестричці. Отож дівчинка звернулася до Вічності: "Скажіть, будь ласка, що мені далі робити з цією живою водою? Я принесла її, аби вилікувати Дару..."

Жінка уважно подивилася на Любу і вказала рукою на місток, по  якому тільки що пройшла.

 - Тобі треба потрапити до саду Квітучих Душ, - мовила вона. - А дістатися туди можна лише по цьому місточку.  Він лишень трохи хитається од вітру, а під ним глибока бурхлива річка, але ж ти смілива дівчинка, правда?

 - Так, - сказала Люба дещо невпевнено. Насправді вона страшенно боялася висоти. Навіть, коли приходила в гості до подруги, що жила на десятому поверсі, боялася вийти на балкон і поглянути з нього донизу. Але ж то надійний балкон, звідки не так-то просто випасти. А цей місток геть не вселяв їй довіри. І все одно дівчинка наважилася та зробила перший крок.

Дошки під її ногами заскрипіли,  місток загойдався вгору-вниз. А триматися за поручні можна було лише однією рукою, бо у другій Люба несла глечика з водою. І все одно повільно, крок за кроком, дівчинка просувалася вперед. Вона намагалася не дивитися донизу, на бурхливі річкові хвилі, що лютували під мостом, аж бризки долітали до її ніг. І не озиратися назад, бо так веліла їй Вічність. Просто йти вперед, бо така в неї була мета. Дійти, незважаючи ні на що. Не зупинятися.

Коли Ніка промовила ці слова, то їй здалося, що браслет на її руці став теплішим. Від нього пішло по тілу дивне відчуття - неначе кров швидше побігла по жилах, дивне хвилювання наповнило душу.

 - І що було далі? - нетерпляче спитала Дара.

 - Люба була зовсім поруч зі своєю метою, їй залишалося зробити ще хіба кілька кроків, аби перейти на другий бік - як раптом подув сильний вітер. Він ще більше спінив воду в ріці, підняв на ній чималі хвилі. Міст загойдався так, що Любі довелося спинитися - і мимоволі вона озирнулася назад. І в цю мить, втративши рівновагу, мало не впала, тож, щоб утриматися на мосту, вхопилася за поручні обома руками. А глечик випав з її рук та покотився по дошках мосту. І там, де він упав, і де пролилася жива вода, на сухій деревині розквітали квіти і виростала зелена трава. Вітер стих так же раптово, як  почався. Річка знову потекла спокійно та мирно. А Люба стояла і перелякано дивилася на порожній глечик, що лежав біля її ніг.

Вічність підійшла до неї та поклала руку їй на плече.

 - Не завжди все складається так, як ми того хочемо, - тихо сказала вона. - Але все ж ходімо, я проведу тебе до свого саду.

Вони перейшли через міст і опинилися у  великому зеленому гаю, де росло безліч квітів. Причому кожна квітка була відмінною, не схожою на інші. Одні з них були ще в пуп'янках, інші відкрили свої пелюстки, траплялися й такі, що вже майже відцвіли. Та кожна з них видавалася надзвичайно красивою.

- Я ніколи не бачила стільки квітів! - здивовано промовила Люба. - Аж очі розбігаються, не знаю, на яку з них дивитися...

 - Ось поглянь , - Вічність підвела її до кущика тендітних білих ромашок, що ледь-ледь розкрили свої пелюстки, всі у краплинах ранкової роси. -  Це квітка твоєї душі.

Люба простягнула руку і легенько торкнулася квітки.

 - А де, - запитала вона, раптом усе зрозумівши, - квітка моєї сестри?

Вічність вказала на схожу ромашку, тільки з  ніжно-блакитними пелюстками. Але ця квітка виглядала зів'ялою, вона похилила свою голівку так, наче її давно не поливали, і навіть земля поруч із нею засохла та розтріскалася.

Люба з жалем зазирнула до спорожнілого глечика, котрий тримала в руці. І як вона впустила його, чому дозволила розлитися живій воді?

На дні глечика лежав рушничок, що його подарувала їй бабуся. Схоже, коли дівчинка випустила посудину з рук, рушник упав досередини, та так і залишився там. Вона дістала його. Рушничок був мокрий, він ввібрав у себе невелику кількість води. Звичайно, її було мало. зовсім мало... Але все ж, можливо, вдасться хоч трішки напоїти змучену посухою квітку?

І Люба обережненько викрутила рушника, тримаючи його над зів'ялою блакитною ромашкою. Як тільки перші краплини живої води впали на суху землю, вона раптом покрилася свіжою травичкою. І ромашка розправила свої пелюстки, підняла голівку.

 - Іноді, - сказала Вічність, - навіть однієї краплинки любові буває достатньо, щоб порятувати чиєсь життя...

*****

 - А що було далі? - спитала Дара, дивлячись на Ніку широко розплющеними очима. - Сестричка Люби одужала?

 - Так, звичайно, - посміхнулася дівчина. - А потім вони усі разом поїхали до моря. І з ними трапилося ще багато різних цікавих пригод, але то була вже зовсім інша історія...

 - Розкажеш її мені завтра? - дівчинка міцно стиснула її руку.

 - Неодмінно. А зараз треба йти на обід.

І вони вирушили  до їдальні.

******

А наступного дня до Ніки приїхали відвідувачі - Анжела з  Русланом. Вони довго всі разом сиділи у холлі, друзі переповідали останні новини, передавали привіти від спільних знайомих, а Ніка раптом зрозуміла, що почуває себе абсолютно щасливою. Неначе якісь пазли раптом склалися в її голові, і усе в житті стало ясним та визначеним.

 - А ти виглядаєш набагато краще, - мовила на прощання Анжела. - Одужуй скоріше та повертайся додому, бо я там одна зашиваюся в магазині. Скоро ж святого Миколая, усі біжать за подарунками...

-Ой, - Ніка легенько вдарила себе по лобі. - Мало не забула, я хотіла б зробити сюрприз одній маленькій дівчинці. Вона мріє про мобільний телефон... Може, в тому магазині, де ти, Руслане, працюєш, є  недорогі моделі? В мене, правда, не так багато грошей, та цього, думаю, повинно вистачити... Зараз я принесу!

Вона встала, щоб піти  до палати за грошима, проте Руслан її зупинив.

 - Не треба, - сказав він. - Подарунок ми організуємо, а гроші тобі самій потрібні. Ми за тиждень будемо знову тут, і все привеземо.