20

Сьогодні Дара виглядала значно бадьорішою та веселішою.

- Ніко, я не могла дочекатися, поки почую продовження твоєї історії! - вигукнула вона, заледве побачивши дівчину.  - Розповідай швидше, що там трапилося далі з Любою!

 - Добре, - всміхнулася Ніка. - А було от що... Цілісінький день Люба ходила  під враженням від того, що з нею сталося. А ввечері, вкладаючися спати, вона сховала під подушку клубочок та рушник, які отримала в подарунок від бабусі з дідусем. І варто їй було лиш заплющити очі - як вона опинилася на зеленій галявині, від якої урізнобіч відходило кілька стежок. Якою ж їй іти? Дівчинка навіть трохи розгубилася. Аж ось клубок сам вискочив у неї з рук та жваво покотився по одній із доріжок. Тож Люба вирушила слідом за ним.

Йшла вона не дуже довго, але раптом здивовано зупинилася. Бо побачила перед собою незнайоме місто. Воно було побудоване з білого каменю, і будинки там геть не схожі були на ті, які є звичними для нашого ока. Скоріше, такі споруди дівчинка бачила лише на сторінках книг або у кіно, коли мова йшла про глибоку давнину. Люди, що ходили вулицями міста, були дивно одягнуті і розмовляли зовсім незнайомою мовою.

 - Що ж робити? - розгубилася Люба. - Певно, клубок щось наплутав. Я мала потрапити у чарівний сад, натомість опинилася у якомусь місті, і навіть дороги не можу ні в кого запитати, бо не розумію, про що говорять його жителі.  Невже доведеться повертатися додому з порожніми руками? Ні, я маю допомогти сестричці!

І вона знову кинула клубок, той покотився вузенькою, вимощеною  білим каменем, вулицею, а Люба поспішила за ним. Раптом клубочок звернув у якийсь двір, прокотився між деревами, що густо росли пообіч стежки, а далі весело пострибав по піску. Дівчинка підняла голову і побачила перед собою море. Ти була колись на морі, Даро?

 - Ні, тільки по телевізору бачила, - на хвильку засмутилася дівчинка. - Але я дуже хотіла б побувати біля моря і поплавати в ньому!

 - Як хочеш - то так і буде, - мовила Ніка. - От тільки одужаєш - неодмінно поїдеш до моря.

 - Правда? А ти була там?

 - Колись давно, ще як була маленькою. 

 - І яке воно - море?

 - Це навіть не опишеш словами! Воно -  неначе жива істота. Коли світить сонечко, море стає блакитно-зеленого кольору і мерехтить мільйонами іскр, так що аж очі засліплює. А як надворі пасмурно, негода - то воно сіре і сумне, буває, здіймає великі хвилі, які накочуються на берег з усієї сили, ніби море гнівається. А вночі воно спить, шумить тихенько, лагідно, а коли сходить місяць, то на морській поверхні з'являється срібляста доріжка, і як довго дивитися на неї - то можна побачити...

 - Русалоньку? - підказала Дара.

 - О, так! Люба побачила, що в морі купається дівчинка, десь такого ж віку, як і вона. У неї було довге темне волосся, сама вона була смаглява  і мала великі карі очі. І так гарно та швидко плавала, що дівчинка й справді подумала, що перед нею морська царівна. Однак коли незнайомка вийшла на берег, Люба переконалася - перед нею зовсім не русалонька, а звичайна дівчинка.

 - І як її звали? - нетерпляче спитала Дара.

 - Звали її... Іда. Вона жила у цьому великому торговому місті, яке стояло на березі моря давно, три тисячі років тому. Уявляєш?

 - То це Люба потрапила у минуле? - здивувалася Дара. - Хіба таке буває?

 - У казці все буває. Люба вирішила запитати дівчинку, як знайти чарівний сад із живою водою. Вона боялася, що Іда теж не збагне, чого від неї хочуть, як це було з людьми у місті. Проте дівчатка чудово порозумілися між собою.

Іда сказала, що її бабуся розповідала  казку про цей чарівний сад, але де він знаходиться - дівчинка не знала. 

- Шкода, - зажурилася Люба, - доведеться знову вирушати на пошуки.

 - А куди ти будеш набирати живу воду? - запитала її Іда.

Така думка навіть не приходила Любі в голову. Вона розгублено подивилася накруги, але нічого схожого на посудину для води не побачила.

 - Візьми, - Іда простягнула їй глечик чудернацької форми,  на якому були візерунки з кольорових ліній. Вони зображували щось схоже на велике дерево, а під ним знаходилися фігурки людей, різних тварин. Своєю ж кроною дерево сягало до самого неба, а поміж його вітами одночасно ховалися сонце, місяць та зорі.

 - Це моя бабуся зробила глечик, - пояснила Іда. - І намалювала на ньому дерево життя. Набереш у нього живої води для своєї сестрички.

 - Дякую, - Люба обняла свою нову подругу. - Я дуже рада, що познайомилася з тобою!

 - Бувай, Любо! - сказала Іда, - Я б дуже хотіла зустрітися з тобою знову!

І море накотилося на скелі з голосним плюскотом та розбризкало свою піну їм під ноги , неначе говорило, що теж буде чекати на Любу.

Але клубочок вже котився далі, тож дівчинка мала поспішати. Вона бігла зеленими луками, потім дрімучим лісом, тоді побачила попереду себе високі гори. Їй навіть стало страшно - як перебратися через них? Але клубочок звернув у долину, що знаходилася біля самого підніжжя гір, і зупинився. 

Люба роззирнулася навкруги. Вона побачила, що знаходиться в дивовижно красивому саду. Тут росли різноманітні дерева, чиї гілки гнулися під тягарем плодів, навколо рясніли барвисті квіти, весело щебетали птахи, пурхали метелики. Проте Люба не зустріла тут жодної живої душі. У кого ж запитати, де  знаходиться те джерело з цілющою водою?

 - Вітаю, дівчинко! Ти щось шукаєш? - раптом почувся за її спиною мелодійний голос. 

Люба швидко повернула голову, проте нікого не побачила. Лише ледь-ледь гойднулася гілка пишного трояндового куща.

 - Не дивуйся, - продовжив той самий голос. - Це ми, квіти, з тобою розмовляємо. У нашому саду усе живе, все має свою душу і  власну мову. Кажи, не бійся, що тобі потрібно!