16

Вдома вона стягнула з себе куртку, мокру, як хлющ ( бо саме полив дощ, а Ніка забула парасольку), кинула її просто на підлогу в передпокої, там же залишила чоботи з налиплою до підошов грязюкою. Пішла до спальні, лягла на ліжко і вкрилася з головою ковдрою. Вона завжди так робила у дитинстві, коли їй було сумно чи самотньо. Правда, тоді  до дівчинки навідувалася бабуся, сідала поруч і гладила по голові, приносила щось смачненьке, розповідала різні небилиці зі  свого життя.  І їй одразу ставало легше на душі. Тепер же ніхто не прийде, не запитає, як справи, нікому взагалі немає до неї жодного діла. 

 - Ану облиш ці занепадницькі настрої! - раптом почула вона над своїм вухом.

Звичайно, то був Олег, кого б іще вона могла тут побачити.

 - А що таке? - з викликом відповіла Ніка, ще щільніше замотуючись у ковдру. - Боїшся, що накриється мокрим лантухом твоя робота? Змушена тебе розчарувати, скоро доведеться тобі, Олежику, шукати нового клієнта. Бо мені вже, вибачай, буде не до того, щоб виконувати забаганки  різних покійників. Я може, взагалі, скоро до вашої компанії приєднаюся...

 - Це я мушу тебе розчарувати, - відрізав Олег. - Звичайно, досить заманлива перспектива - образитися на увесь світ і врізати дуба, але вона тобі не світить. Отож завтра поїдеш до лікарні і будеш виконувати все, що звелять світила медицини. А робота почекає, нікуди вона від нас не дінеться...

 - Сподіваюся, хоч у лікарні я відпочину від твоєї присутності! - вигукнула Ніка. - Бо ти мені вже набрид! Не хочу тебе бачити!

Вона розуміла, що це просто істерика, нервовий зрив, але не могла нічого з собою подіяти. Схопила з ліжка подушку і зі злістю жбурнула в бік Олега, проте його вже не виявилося поруч. Кімната була порожньою. Ніка впала на ліжко і заридала - головно, як ображена дитина. 

За вікном шумів дощ, і здавалося, ця холодна, сіра осінь ніколи не перейде у зиму, а весна та літо - взагалі десь там, у далекому майбутньому, яке, можливо, ніколи й не настане... 

Раптом її неначе щось струмом вдарило - не дуже сильний, але різкий больовий імпульс виник у правій руці та пройшов через усе тіло, змусивши здригнутися і отямитися від шоку. Вона зі здивуванням поглянула на старовинний браслет, який після тієї дивної ночі на кургані  увесь час носила на руці. Шкіра навколо нього трохи почервоніла, і ніби аж якісь голочки поколювали зап'ястя та віддавалися в пальцях. Що це було? Можливо, прикраса просто наелектризувалася при контакті з вовняним светром? А може, їй просто усе здалося?

Ніка зняла браслет та довго роздивлялася таємничі слова, вирізьблені на ньому. Звичайно, вона не знала мови, якою був зроблений запис, проте пам'ятала, як Олег переклав їй зміст цієї фрази : "Ніколи не зупиняйся".

 - Ну що ж, - сказала вона крізь зуби. - Хоч нікому й немає різниці, є я на світі чи мене немає, але я  все одно буду жити. Хоча б назло Олегу. Адже він заздрить мені, тільки і всього. Тому що він помер, а я живу. Ти мене чуєш? - гукнула вона голосно, неначе Олег був у сусідній кімнаті. - Ти просто мені заздриш!

Ніхто їй не відповів.

**********

Це була на перший погляд звичайна клініка - вона виглядала більш сучасною і впорядкованою, ніж медичні заклади їхнього містечка, з гарним ремонтом, у фойє та коридорах було комфортно і затишно. Але водночас лікарня справляла якесь гнітюче враження. Скоріше за все, цьому сприяли пацієнти, яких набилася сюди сила-силенна. На відміну від коридорів у їхній поліклініці, де люди, чекаючи в черзі на прийом лікаря, щось жваво обговорювали, ділилися своїми історіями, тут кожен сидів чи стояв наче сам по собі, відгороджуючись від інших товаришів по нещастю, наче боючись перебрати на себе і їхню хворобу. Похмурі обличчя, погаслі очі, вираз суцільної безнадії  об'єднували людей різного віку, робили їх дуже схожими, неначе позначеними невидимим тавром. Серед пацієнтів було чимало людей, котрі, напевно, вже проходили курс лікування і прийшли сюди з стаціонару - вони вирізнялися лікарняним одягом, стійким запахом медикаментів, у декого на тильній стороні руки Ніка побачила катетери для внутрішньовенних ін'єкцій. Вона мимоволі здригнулася - невже і їй доведеться через усе це пройти, так само брести по лікарняному коридору, опустивши очі та ледь переставляючи ноги?

Але ще більш неприємним було усвідомлення того, що насправді людей у лікарні не було так багато, як їй здалося спочатку. Тому що частина з тих, хто тулився попід стінами або виглядав із темних закутків коридору,  вже не мала потреби у жодних медичних процедурах. Ніка опустила голову, щоб не бачити цих очей, які з цікавістю та надією дивилися на неї. Певно, всі ці "гості" з'явилися тут не випадково, а користуючись слушною нагодою, очікували саме її. Але в неї не було жодного бажання їх бачити і чути. "Тільки не це! - подумки попросила вона. - Будь ласка, залиште мене в спокої, хоч зараз!"

Вона вже підхопилася зі стільця, щоб вибігти з цього похмурого місця і більше не повертатися сюди, коли за спиною почула знайомий голос:

 - Ну чого ти, все добре. Вони зараз підуть звідси.

Олег стояв поруч і посміхався, наче між ними й не відбулося вчорашньої неприємної розмови. Ніка підняла очі і оглянула лікарняний коридор. І справді,  нікого з покійних уже не було. Наче все це їй тільки привиділось. Або Олег і справді наказав їм піти геть.

 - Я не хочу їх більше бачити. - ледь ворушачи губами, щоб оточуючі не почули її, прошепотіла дівчина. - Мені увесь час здається, що  вони приносять мені нещастя.

 - Вони більше тебе не турбуватимуть, принаймні, поки ти повністю не одужаєш, - сказав Олег. - Тільки не відходь нікуди, бо пропустиш свою чергу. Тут дуже багато пацієнтів.

 - Я й не думала, що  навколо стільки хворих людей, - Ніка зітхнула. - Мені завжди здавалося, що такі проблеми виникають десь далеко, не в мене і не в моїх знайомих. Виходить, я помилялася.