13

Це було незвичайне місце, хоча, цілком можливо, при денному світлі дівчина пройшла б поруч, не помітивши в ньому нічого особливого. А вночі, залите таємничим фосфоричним світлом місяця, воно нагадувало ілюстрацію до котрогось із улюблених Нікою романів у жанрі фентезі.

Навколо, куди сягає око, лежали розорані поля, вдалині темнів чи то невеликий лісок, чи хутірець, а прямо перед ними здіймався не дуже високий пагорб, який, здавалося , зберіг первозданість тих степів, що колись давно простилалися навколо їхнього містечка. Цей курган фермери не розорювали через те, що він вважався історичною пам'яткою. Хто й коли тут був похований - Ніка достеменно не знала. Здається, вчителька історії щось свого часу розповідала їм, але зараз дівчина уже не могла пригадати з тієї розповіді ні слова.

Втім, хоча вона й не знала історії цього місця, саме перебування тут уже викликало якесь непояснюване хвилювання. Їй здавалося, що від ріллі іде дивне тепло, неначе там, під земною товщею, дихає якийсь древній велетень і от-от прокинеться від зачарованого сну.  Взагалі, якби не стовпи з дротами електропередач віддалік над дорогою - можна було б повірити, що Ніка з Олегом дійсно потрапили у якийсь портал і перенеслися в минуле або взагалі в інший вимір - так дивно і  піднесено вона себе почувала. Південний вітер, такий теплий, що можна було подумати - надворі не кінець жовтня, а серпень - дмухнув їй у спину, і дівчині здалося - ще мить - і в неї виростуть крила, які подарують можливість піднятися над землею, полетіти високо - високо - до зірок, до золотого кружала повного місяця.

 - Як гарно! - тихо сказала вона. - Ти це хотів мені показати?

 - Почекай, - мовив Олег, вказуючи їй на стежинку, що збігала угору по крутому схилу пагорба. - Все тільки починається!

Ніка рушила уперед, а вітер все ще торкався її щік, куйовдив волосся, лащився до ніг, ніби жива істота.

Олег ішов слідом, тихенько насвистуючи якусь мелодію.

Коли вони досягли вершини кургана, то побачили дивну картину. По центру лежало кілька великих каменів, з вигляду дуже старих, порослих мохом, а між ними хтось склав купу сухого гілля - це виглядало, неначе тут побували якісь туристи, зібрали хмиз для вогнища, але чомусь не зуміли чи не захотіли його розпалити.  Навколо  ватри симетрично розташовувалися декілька дерев'яних колодок, котрі, мабуть, ті ж туристи використовували в  якості імпровізованих стільців. Один камінь, найбільший, знаходився віддалік від інших -  якраз у колі цих дерев'яних "крісел", але піднімався вище над ними, ніби справдешній трон.

 - У тебе, здається, десь була запальничка? - спитав Олег.

Ніка не курила, але запальничку і справді мала - хтось із покупців забув на прилавку в магазині, вона вкинула до кишені куртки, аби потім спробувати відшукати власника - та так і забула про неї. А от тепер, подивована тим, що Олегу відомі навіть такі дрібниці, дістала її та почала розглядати, наче уперше побачила.

 - Ну, сміливіше,  розпалюй багаття, - поквапив її Олег.

Дівчина  присіла поблизу купи хмизу і спробувала розвести вогонь, але в неї нічого не вийшло. Тоді Ніка взяла жмут сухої трави - і він одразу спалахнув, забарвлюючись у яскраво-червоний колір. Вогонь перекинувся на гілля, весело затріщав, піднісся вгору, так що, здавалося - ще трохи - і він досягне далеких зірок. Багряні іскри, схожі на маленькі комети, зривалися з верхівки багаття та злітали в небо.  Темрява враз відступила, хоча за межами світляного кола стала більш щільною, непроникною. І з цієї темряви один за одним почали виходити до полум'я люди та сідати на дерев'яні колодки, утворюючи коло.

Ніка не злякалася. Її відчуття ще раніше підказали, що вони з Олегом на цьому кургані не самі. Хоча за ними ніхто не йшов дорогою, жодна душа  не піднімалася стежкою на вершину пагорба - вона могла б у цьому заприсягнутися. Але людям із того світу, що й Олег, зовсім не обов'язково було повторювати їхній шлях, щоб опинитися в тому ж місці і в той же час.  Тут були чоловіки та жінки, різного віку, по-різному одягнуті, вони не говорили ні слова, здавалося, кожен був заглиблений у якісь свої роздуми.

Олег показав Ніці на найближчу вільну колодку, і сам сів поруч. Вона могла також роздивитися свого сусіда з іншого боку - літнього сивоволосого чоловіка, чиє інтелігентне обличчя у старомодних окулярах зовсім не гармонувало з одягом - якоюсь старою куфайкою, засмальцьованими штаньми, на ногах були потерті валянці.

 - Цей південний вітер, - сказав дивний чоловік, звертаючись до Ніки. - Ви помітили, що як тільки ми тут збираємося, завжди дме південний вітер?

 - А це добре чи погано? - спитала Ніка.

 - Кому як. Мені особисто подобається, тому що я увесь час мерзну. Там, де я пробув останні два роки свого життя, було до біса холодно.

 - В'ячеславе Антоновичу. - звернувся до нього Олег. - Нашій гості було б дуже цікаво дізнатися про історію місця, на якому ми зараз знаходимось.

 - О, тоді вона звернулася за адресою, - посміхнувся їхній співрозмовник. - Я ж усе-таки брав участь у розкопках цього кургану. Це було... почекайте, здається, у тридцять п'ятому році. Дивлячись на мій незвичний костюм, вам, мабуть, важко повірити, що свого часу я був професором університету, але це саме так. То вже згодом, завдяки старанням товариша Сталіна, довелося перекваліфікуватися у лісоруби... Але не буду відступати від теми розмови. Ось саме тут, мої юні друзі, у прадавні часи знаходилося святилище бога Велеса. Знаєте про такого?

Ніка кивнула.

 - Це ж сьогодні Велесова ніч? - спитала вона. - Тому ми всі прийшли сюди?

 - Люблю, коли молодь така розумна! - вигукнув В'ячеслав Антонович. - Так, колись, ще у дохристиянські часи у цю ніч наші предки збиралися тут і приносили жертви Велесу.