12

 - А куди ми йдемо? - спитала Ніка.

 - Там побачиш, - загадково відповів Олег.

Стояв тихий вечір, досить теплий, як для пізньої осені. Небо було безхмарним. і з-за дерев на видноколі вигулькнув повний місяць. Низько над горизонтом пролетіла якась світна іскорка - літак, а чи супутник, Ніка не знала.

Вони йшли не до центру міста, а, навпаки, в бік його околиці. Ліхтарі не горіли, проте в місячному сяйві усе навкруги було добре видно. За нещільно завішеними вікнами будинків час від часу з'являлися силуети господарів, десь тихо грала музика, гавкали собаки...

 - Ти ж хотіла на день народження отримати в подарунок щось незвичайне, правда? - запитав хлопець.

 - Ну, так... Але не настільки, щоб вирушати кудись до лісу проти ночі. Зараз не липень, аби шукати квітку папороті...

 - А ми й не до лісу!

Ліс і справді залишився в стороні. Останні будинки містечка продовжували підморгувати своїми вогниками уже за їхньою спиною. Попереду лежали темні, вже сонні перед зимою поля - вони здіймалися м'якими плавними хвилями, неначе велетенський древній океан. Тиша обступила зі всіх боків, змусила дівчину затамувати подих. Але Олег не зважав на навколишню таємничу атмосферу. Він продовжував безтурботно вести розмову, час від часу відкидаючи з дороги камінець та стежачи, як він котиться на узбіччя:

 - Ти знаєш, який сьогодні день?

 - Хелловін, здається. - сказала Ніка. - Але мені дивно, що у нас так активно намагаються запровадити, в принципі, чужі, запозичені традиції.  Ніколи особливо не любила його.

 - А даремно, бо це дуже цікаве свято. У Європу воно прийшло з традицій древніх кельтів, які жили на території сучасної Шотландії і Ірландії. Кельтський стародавній календар ділив рік на дві частини:  темна починалася наприкінці жовтня - на початку листопада, а світла приходила у березні - квітні. Зміна частин року відбувалася з настанням повного місяця. У перші три ночі темної частини кельти святкували Новий Рік, а також зміну пір року. Згодом це свято стало називатися Самайн, так само, як і відповідний місяць. А вже германські племена   - англи, сакси і юти -  які переселилися до Британії десь у шостому столітті, дали йому назву Хелловін, що в перекладі означає "святий вечір".

У ніч Хелловіна друїди збиралися на вершинах пагорбів і запалювали багаття, проводили необхідні обряди жертвоприношення, щоб умилостивити духів. Для захисту житла на весь рік прийнято було розпалювати вогнище в будинку від жарини цих нічних багать. Також було повір'я, що в цю ніч відкриваються врата (портали) в минуле і майбутнє.

 - Нічого собі, то це ми можемо зараз втрапити у якийсь такий портал? - засміялася Ніка.

 - А ти хочеш? - таємничим голосом спитав Олег.

 - Не знаю, якось трохи лячно, раптом звідти не можна буде вибратися, - підіграла вона йому.

 - Але це ще не все, - продовжив Олег свою розповідь. - Ти маєш рацію в тому, що чужі свята та традиції не завжди є кращим варіантом. Але, на жаль, мало хто знає,  що у наших предків був свій Хелловін, і, що особливо цікаво, він мав багато спільного з тим самим кельтським Самайном, і  відбувалися ці святкування в один і той же час. Стародавні слов'яни - язичники  ніч на перше листопада називали Велесовою. Велес вважався богом мистецтва, музики, поезії, краси, таланту, щастя та любові, а також покровителем усіх творчих людей, волхвів, віщунів та опікуном усього живого. За переказами, він навчив людей співіснувати з природою та дбати про тварин. А ще Велес був богом достатку.

Велесова ніч – це ніч великої сили, коли тоншають кордони між світами, коли духи наших предків і тих, що будуть жити після нас, постають невід’ємним цілим, разом з вмираючим і оновленим світом, зі стихіями і їх міццю. Вважалося, що в Велесову ніч духи предків повертаються до своїх нащадків, щоб піднести їм уроки і благословити весь рід. Перед настанням темряви слов'яни , як і стародавні кельти. розводили живий вогонь, стрибки через який, а також ходіння босими ногами по розпеченому вугіллю було обрядом очищення і звільнення від злих сил.

 - Дуже цікаво, - Ніка відчувала якесь піднесення, хвилювання, немов потрапила у казку.

 - Коли Київська Русь прийняла християнство, вшанування Велеса та інших язичницьких богів, звісно. вже було під забороною. Православні, так само як і християни Заходу, святкували  цього дня День усіх святих. Щоб не було розриву із звичними  для народу традиціями, у цей час церква влаштовувала поминальні дні, люди молилися за душі померлих родичів. У народі колишню Велесову ніч ще називали Діди.  Під цим словом малися на увазі душі предків, яких запрошували на вечерю. Перед святкуванням прибиралися в будинку, милися в лазні, де залишали відро чистої води і новий віник для душ предків. Накривали святковий стіл, де господар будинку перед трапезою виголошував спеціальне слово: «Діди, приходите, з нами пийте, їжте …» У будинку відкривалися всі двері, щоб предки могли заходити і сідати за стіл. Перед тим як приступити до наступної страви, частина її відкладалася на спеціальну тарілку для душ померлих.

На підвіконня ставилася свічка, вона вказувала, наче маяк, шлях душам, які готові прийти до нащадків і допомогти. На вівтар свята клалися яблука, гарбузи, кабачки, осінні квіти. Згадували близьких, друзів, родичів, що вже пішли, але без жалю. Урочиста поминальна вечеря тривала досить довго, всі згадували найкраще в своїх померлих родичах, ті вчинки, якими може пишатися не одне покоління цього роду. Під час святкової вечері дозволялося говорити тільки про предків – їх життя, окремі випадки і риси характеру, згадувалися їх слова й настанови, мудрі поради і добрі справи. Починалася ця розмова з розповіді про самого найстарішого і найбільш відомого предка, а закінчувалася – спогадом про померлих зовсім недавно. По завершенні святкування  господар проводжав Дідів зі словами: «Прощайте Діди, йдіть, з собою біду, хворобу, лихо заберіть, нас довго чекайте …».