Розділ 1

Я завжди думала, що повертатися туди, звідки колись утекла, — найгірша ідея з усіх можливих.

Особливо якщо це місце називається Вербове.

Невелике село, заховане серед полів, лісу й тихої річки, де всі знають усіх, а якщо не знають — неодмінно дізнаються до вечора.

Я не була тут майже сім років. Сім років — достатньо довгий час, щоб люди змінилися. Але, виявляється, недостатньо довгий, щоб змінити саме село. Я побачила знайому дерев'яну зупинку ще здалеку й мимоволі затримала подих.

За нею починалася дорога, якою ми з бабусею колись ходили до річки. Праворуч стояла стара криниця з дерев'яним журавлем. Ліворуч — невеликий сад, за яким виднівся дах нашого будинку.

Будинку, який я поклялася ніколи більше не бачити.

— Приїхали, — сказав водій.

Я кивнула, хоча він навряд чи міг це побачити. Взяла валізу й вийшла з автобуса. Повітря одразу обійняло мене теплом. Важким і задушливим, а іншим. Пахло травою, нагрітою землею, м'ятою і димом.

Я зробила кілька кроків і почула десь неподалік сміх дітей.

Потім жіночий голос — Обережніше з тими квітами! Не ламайте!

Я повернула голову. На подвір'ї через дорогу кілька дівчат плели вінки. У кожної в руках були польові квіти, гілочки м'яти, ромашки, волошки.

Я завмерла. Іван Купала.

Я зовсім забула, що сьогодні четверте липня. Завтра буде п'яте. А в селі вже починалася підготовка до свята.

— Ти Олеся?

Я обернулася. Переді мною стояла жінка років шістдесяти з кошиком у руках. Я не одразу її впізнала.

А потім ахнула. — Тітка Марія?

Жінка усміхнулася. — Нарешті впізнала!

Вона поставила кошик на землю й обійняла мене так міцно, ніби ми не бачилися не сім років, а сім днів.

— Господи, яка ти стала доросла! Я тебе маленькою пам'ятаю. З косичками.

— А я вас пам'ятаю молодшою.

Вона засміялася. — От і все. Значить, приїжджати тобі сюди було небезпечно. Вже починаєш старити людей.

Я теж усміхнулася. Вперше за весь день. — Бабуся вас прислала?

Усмішка з її обличчя трохи зникла. — Вона чекала.

Я опустила очі. 

Бабусі не стало три тижні тому. Саме через це я й приїхала. Вона залишила мені будинок. Наш старий будинок у Вербовому.

Я хотіла продати його якнайшвидше, забрати речі й повернутися до міста. Принаймні саме так я планувала.

— Ходімо, — тихо сказала Марія. — Я проведу тебе. Ми рушили вулицею.

Я слухала її розповідь про сусідів, нові паркани, старий магазин, який тепер перетворили на кав'ярню, але майже нічого не відповідала.

Мені було дивно знову йти цією дорогою. Тут кожен кущ здавався знайомим. Кожне дерево нагадувало щось із дитинства. А найбільше — річка. Вона була за селом. Саме там ми з бабусею проводили літні вечори. Саме там вона розповідала мені про Івана Купала.

«У цю ніч, Олесю, не можна сміятися з того, у що вірили наші предки». Тоді я завжди сміялася.

— Бабусю, ну яка квітка папороті?

А раптом знайдеш?

І що тоді?

Побачиш того, хто тобі суджений.

Я закочувала очі. Мені було десять. Я вірила тільки в казки, які можна було знайти в книжках. Тепер мені двадцять три. І я давно перестала вірити в казки.

— Ти завтра підеш на Купала? — запитала Марія.

— Не знаю.

— Іди 

— Це наказ?

— Порада.

— А якщо я не хочу?

Вона подивилася на мене з дивною усмішкою. Хочеш ти чи ні, а Купала тебе знайде.

Я засміялася. — Звучить страшно.

— Не страшно. Просто так у нас кажуть.  Ми підійшли до хвіртки. Я побачила будинок. І все всередині стиснулося. Він майже не змінився. Білі стіни. Зелені віконниці. Старий ґанок. І виноград, який бабуся колись посадила власноруч. Я відпустила валізу. — Я думала, він буде гіршим.

— Бабуся не дозволяла йому занепасти.

Я кивнула.

Марія допомогла занести речі. У будинку пахло деревом і сушеними травами. Той самий запах.

Я заплющила очі.

На мить мені здалося, що зараз із кухні вийде бабуся, витре руки об фартух і скаже. Ну нарешті приїхала». Я різко розплющила очі. Нікого. Тільки тиша.

— Я залишу тебе, — сказала Марія. — Відпочинь.

— Дякую.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли раптом обернулася.

— І ще одне.

— Що?

— Не ходи сьогодні до лісу.

Я здивовано подивилася на неї. — Чому?

— Просто не ходи.

— Тітко Маріє, мені двадцять три, а не п'ять.