Розділ 12. Ранок після зізнань

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Наче всередині мене ще досі тремтіли маленькі іскри від учорашнього вечора. Сон був неглибокий, уривчастий — то я знов у думках стояла з Максом під тими ліхтарями, то відчувала його теплу долоню, то знову чула його тихий сміх.

Коли пролунав різкий дзвінок у двері, я ледве не впустила чашку чаю.

— Хто там зрання… — пробурмотіла я і попрямувала до дверей, навіть не подумавши глянути в дзеркало.

Відчинила — і побачила Лєну. Розкуйовджене волосся, не нафарбована, у теплій кофтині, але з очима, які світилися, ніби вона знає щось велике.

— Доброго ранку, — сказала вона і прослизнула в квартиру. — Встигла? Я думала, ти ще спиш.

— Та я… не змогла, — я закрила двері й навіть не ображалася на її вторгнення. З Лєною інакше й не буває.

Вона оглянула мене уважно, прищурившись:

— Ага. Все по тобі видно. Давай, викладай.

Я безсило впала на диван, накривши обличчя руками.

— Лєно. Я… я не знаю, як це сказати.

Вона сіла поруч, схрестила ноги й чекає. Та Лєна, коли хоче правди, сидить тихо, але так дивиться, що брехати неможливо.

Я вдихнула.

— Ми вчора… багато говорили. Дуже багато. І я… — мої пальці затремтіли, — я не контролюю себе, коли думаю про нього.

— Так. — Вона кивнула. — Це називається кохання, Віко.

Я глянула на неї різко:

— Та ні, ну… Я просто… Я ж не можу так швидко…

Лєна підняла брови.

— Ой, перестань. Ви з Максом не з вчора знайомі. Ви обоє ходили навколо цього почуття місяцями. Просто тепер воно перестало ховатись.

Я відчула, як щось стислося в грудях — і в той же момент стало легше.

— Я кохаю його, Лєно, — нарешті сказала я вголос. — Справді кохаю.

Слова вирвалися, і мені здалося, що в кімнаті стало тепліше.

Лєна усміхнулася так, ніби чекала цього весь час:

— Оце я хотіла почути.

І що далі?

Я нервово засміялася:

— От цього я і не знаю! Це все так… раптово. І легко. І страшно водночас.

Вона взяла мене за руки:

— Віко, кохання не завжди приходить красиво, але якщо вже прийшло — не відштовхуй. Макс хороший. Він дивиться на тебе так, ніби боїться навіть моргнути, щоб не втратити.

Я спалахнула:

— Ой, перестань…

— Ні, — посміхнулася вона ще ширше. — Ти просто ще не бачила, як він вчора повертався. Я йому руку махнула, а він — мене навіть не бачив. Летів додому, наче у хмарах.

Я втупилася в підлогу, але не могла стримати посмішку.

Все всередині мене тануло.

— То що? — Лєна підвелась. — Плануєш сьогодні з ним бачитися?

— Я би хотіла… — прошепотіла я. — Але боюся, що якщо він прийде й посміхнеться… я не втримаюся.

Лєна розсміялася:

— Так а що поганого? Хай знає, що він не один такий дурний закоханий.

Я закотила очі:

— Боже, Лєно…

— Та що "Лєно"? — вона притисла мене до себе. — Я щаслива за тебе. І за нього. І за те, що ви нарешті перестали робити вигляд, ніби нічого немає.

Я видихнула.

— Я справді кохаю його, — повторила я тихіше, вже ніби для себе.

І нарешті дозволила цьому почуттю наповнити мене цілком — без страху, без сорому, без сумнівів.