Розділ 11. Коли світло гірлянд не заважає бачити правду

Місто потроху стихало. Ярмарковий шум танув за спиною — дитячі голоси, сміх, запах кориці й гарячого шоколаду. Ми з Максом ішли тихою стежкою в бік мосту, де ліхтарі світили м’якше, а натовп лишався далеко позаду.

Сніг під ногами хрумтів, наче повторював наші кроки.

Я відчувала дивну легкість, але водночас напруження — тонке, як нитка, що тягнулась між нами від ранку.

Макс ішов трохи попереду, руки в кишенях. У світлі гірлянд його профіль здавався різкішим. Темне волосся вже встигло розтріпатися від вітру. Він виглядав тепліше, ніж зазвичай — ніби ці свята теж пробуджували в ньому щось давнє, м’яке.

Коли він зупинився на одному з виступів над каньйоном, я теж стала поруч. Звідси Старе місто виглядало як різдвяна листівка — теплого медового кольору, з вогниками, що мерехтіли в морозному повітрі.

Макс видихнув.

— Віка… можна я сьогодні скажу те, що давно мав сказати?

Я відчула, як серце зробило половину зайвого удару.

— Можеш, — тихо відповіла я.

Він нахилив голову, ніби збираючись із думками.

— Коли ти поїхала до Львова, я сказав собі, що це нормально. Що кожен живе своє життя. Що ми просто… виросли. — Він усміхнувся криво. — І я повірив у це. Або зробив вигляд.

Я мовчала. Нічого казати не хотілося — лише слухати.

— А потім, коли твоя бабуся захворіла, я приходив… не тільки щоб допомогти. — Його голос став нижчим. — Мені хотілось відчути, що хоч щось від тебе залишилось тут, поруч. Хоч запах твоєї кориці на кухні. Хоч твої старі книжки на полицях.

Я відчула, як щось у грудях стислося.

— Максе…

— Поки тебе не було, я розібрався з багатьма своїми дурницями. — Він на мить відвів погляд у темряву каньйону. — І зрозумів, що найбільша — це те, що я дозволив нам стати чужими.

Його голос злегка задрижів — не від холоду.

— Коли я побачив тебе на вокзалі…. — Він повернувся обличчям до мене. — Ти була така сама, і водночас зовсім інша. Сильніша. Спокійніша. І я… злякався.

— Чого? — видихнула я.

— Що знову не встигну. Що знову вибереш інше місто. Інше життя. — Він усміхнувся сумно. — Іншого чоловіка.

Ці слова торкнулися мене сильніше, ніж я була готова.

Я крокнула ближче.

Тепер між нами не було навіть подиху снігу.

— Максе… я не приїхала сюди тікати. І не шукати когось. Я просто повернулася додому.

— А я — частина цього дому? — він запитав майже пошепки.

Мені знадобилась усього мить.

— Так.

Він повільно підняв руку — ніби боявся порушити крихкий лід між нами — і торкнувся кінчиками пальців мого щоки. Пальці були теплі, всупереч морозу.

Я не відвернулася.

— Я не хочу втрачати тебе знову, — прошепотів він. — Не як друга. Не як… нікого.

Серце в мені затремтіло, як гірлянда на вітрі.

— То не втрачай, — сказала я так само тихо.

Він наблизився ще на крок. Наші лоби майже торкнулися. Дихання змішалося в холодному повітрі.

— Віко, — він вдихнув глибше, ніби наважувався перейти невидиму межу, — я…

Я приклала палець до його губ.

— Знаю.

Він усміхнувся — вперше за весь вечір по-справжньому.

Так, що в грудях стало тепло, як від гарячого шоколаду.

А потім — повільно, дуже ніжно — він нахилився й торкнувся моїх губ.

Ніби перевіряв, чи це реально.

Чи я не зникну знову.

І я відповіла йому так само тихо.

Без поспіху.

Без страху.

Сніг падав навколо, вкриваючи наші плечі.

Місто дихало святом.

А ми стояли на краю каньйону й нарешті дозволяли собі бути там, де давно мали бути.

Разом.