Розділ 10. Ярмарок бажань

Наступного дня вечір опускався на Старе місто тихо, ніби хтось накривав його теплою різдвяною ковдрою.

Я прийшла на ярмарок раніше — хотілося трохи побути наодинці, відчути місто, що дихало святом, і впорядкувати думки після вчорашнього вечора та сьогоднішнього сніданку з Максом.

Вітрини сяяли золотими вогниками, на площі пахло імбиром, корицею й теплими вафлями. Діти носилися зі склянками какао, а десь із колонок тихо грали колядки у сучасних аранжуваннях.

Я йшла між будиночками з дерев’яними дахами, вкритими штучним снігом, і думала:

як же мені цього бракувало у Львові.

Такої простоти, такого домашнього тепла.

— Віко?

Я обернулася й побачила Лєну — яскраву, у довгому пісочному пальті й шапці кольору молочного шоколаду. Її щоки рожеві від холоду, а очі аж світяться.

— Ти рано! — вона підбігла й одразу обійняла мене. — Я думала, що ти, як завжди, десь у своєму світі забаришся.

— А я думала, що ти встигнеш мене сфоткати зненацька, — засміялася я.

— Ммм… ідея хороша… — вона вже дістала телефон.

— Лєно! — я зупинила її долоню.

— Добре, добре. Але ти дуже красива сьогодні, гріх не зафіксувати. Це що, ефект Макса?

— Який ще ефект Макса? — я пирхнула, хоча сама відчула, як щоки теплішають.

— Ага, ясно, — хмикнула подруга.

Ми пішли далі вздовж ряду будиночків, час від часу зупиняючись: то у майстрині, що продавала свічки з медовим запахом, то у чоловіка з різдвяними дерев’яними іграшками, то у бабусі, яка в’язала мініатюрні рукавички на ялинку.

Лєна купила собі пряника у вигляді оленя, а мені — сніжинку.

— Це тобі на удачу, — сказала вона. — Бо ти виглядаєш так, ніби доля вже принесла тобі щось важливе, а ти ще боїшся взяти.

Я лише зітхнула й обняла її за плечі.

— Лєн, а як ти думаєш… — почала я, але не встигла закінчити.

— Макс. Питання точно про нього, — перебила вона, закочуючи очі. — Так, він змінився. Так, він тобі не байдужий. Так, він теж тупо не знає, як поводитись. Я ж бачу, як він на тебе дивиться.

— Ти нічого не знаєш, — прошепотіла я.

— Я оператор у “Ланеті”. Я знаю багато, — гордо відповіла вона й пирхнула.

Я засміялася вголос — і в той момент позаду хтось торкнувся мого плеча.

Я повернулась.

Макс.

Його темне волосся було трохи розтріпане від вітру, шарф помаранчево-бронзовий, щільний, а пальто вкривалося м’яким снігом.

Очі — теплі, уважні.

І дивився він… прямо на мене.

— Ви вже тут? — спитав він, ковзнувши поглядом на Лєну.

— Пфф, а ти думав, ми без тебе будемо? — Лєна вперла руки в боки. — Ходімо, я хочу гарячого глінтвейну.

Ми пішли утрьох. Лєна попереду — балакуча, яскрава, жива.

Ми з Максом — трохи позаду.

— Ти гарно виглядаєш, — тихо сказав він, коли Лєна відійшла до лотка з сувенірами.

— Спасибі. Я просто… — я ковтнула повітря. — Це місто робить з людьми магію, напевно.

— Ні, Віко. Це не місто, — він глянув прямо в очі. — Це ти.

Мій пульс зірвався.

Я швидко перевела погляд на вогники.

— Ти сьогодні весь день якийсь… інший.

— Я просто перестав тікати, — зізнався він.

— Від чого?

Він на мить замовк, наче зважував слова.

— Від того, що відчуваю.

Я завмерла.

Макс не встиг сказати більше — Лєна повернулася з трьома склянками глінтвейну.

— Так! Я принесла щастя в рідкому вигляді! — оголосила вона, роздаючи напої. — Ну що, готові до міні-пригладини?

— До чого? — не зрозуміла я.

— Ось! — вона витягла три маленькі дерев’яні жетони з вирізаними символами. — Це нова традиція ярмарку. Ти кидаєш жетон у “скриньку бажань”, загадуєш щось — і воно має шанс здійснитися до Різдва.

Макс ледь посміхнувся:

— Серйозно?

— Абсолютно, — гордо сказала Лєна. — Я вже загадала собі новий смартфон. Всесвіт, ти мене чуєш?!

Я взяла жетон у руки — круглий, теплий, з вирізаною маленькою зіркою.

Макс отримав такий самий.

Лєна махнула нам рукою й побігла до скриньки перша.

Ми з Максом підійшли слідом.

— Ну що? — запитав він. — Ти щось загадаєш?

— Не знаю, — видихнула я.

— Тоді я загадаю… — він трохи нахилився до мене, — щось, що стосується нас обох.

Серце зупинилось — і зробило різкий удар у ребра.

Я притиснула жетон до долоні.

Закрила очі.

Вдихнула.

Бажання прийшло само.

Я кинула жетон першою.

Макс — слідом.

Сніг падав тихо, ніби схвалював наші рішення.

Лєна повернулась до нас, радісна, як дитина:

— Ну що, тепер все! Наші долі офіційно в руках чарівного ярмарку!

Макс усміхнувся.

Я теж.

І в ту мить я відчула:

цей вечір — не просто про свято.

Він про те, що між нами стає неможливо не помітити.

Якщо вам подобається історія то підпишіться щоб не пропустити оновлення❤️. І не забувайте про вподобайки. ⭐⭐⭐⭐⭐