Розділ 9. Те, що говорять тіні Старого міста

Після обіду з Лєною я ще трохи погуляла містом — щоб прогуляти десерти й думки, які вперто не хотіли розбігатися. Але коли почало швидко темніти, я повернулася додому. Старий Кам’янець так любить темряву взимку — ніби вона відкриває його іншу сутність: ліхтарі, тіні, сніг, легка тиша між будинками, що притихли від морозу.

Будинок бабусі зустрів мене теплом батарей і легким запахом мандаринової шкірки, яку я залишила на столі зранку. Я тільки встигла переодягнутися в домашній светр, як почула дзвінок у двері.

Я знала, хто це, ще до того, як підійшла.

Макс.

Він стояв на порозі, злегка засніжений. Його темне волосся вже підсохло, але кінчики все ще блистіли, шарф був не так акуратно зав’язаний, як зранку, а щоки стали червоними від морозу. І виглядав він…

надто серйозно, як для вечора.

— Заходь, — я посунулась, пропускаючи його.

Макс пройшов усередину, поставив рукавички на батарею й потер руки, зігріваючи пальці.

— Ти не зайнята? — спитав він.

— Ні. Хіба що думками, — зізналася я.

— От саме про це я й прийшов поговорити.

Я завмерла.

— Про думки?

— Про себе.

Я жестом показала йому сісти на диван. Він присів, сперся ліктями на коліна й кілька секунд мовчав. Його профіль у м’якому, теплому світлі виглядав ще чіткіше — пряма лінія носа, трохи гострий підборіддя, сильні, але м’які риси. Очі — темно-сірі, з тими маленькими світлими вкрапленнями, які я завжди помічала, коли він хвилюється.

— Віко… — почав він повільно. — Ти повернулася в місто саме тоді, коли я нарешті почав розбиратися, хто я і що мені потрібно.

— І що ж тобі потрібно? — я намагалася говорити легко, але голос видав напругу.

Макс провів долонею по волоссю і видихнув.

— Спокою. Щирості. І більше не тікати.

Я сіла поруч, не надто близько, але достатньо, щоби бачити, як тіні від ліхтарів за вікном лягають йому на обличчя.

— Ти ніколи не був тим, хто тікає, — сказала я.

— О, ти здивуєшся, — криво всміхнувся він. — Після всього, що я переніс… після певних рішень… я просто ховався. Від людей, від почуттів, від себе.

Я вперше почула в його голосі стільки втоми.

— А ти зараз про це говориш чому?

— Бо сьогодні вранці, коли ти сміялася, — він підняв на мене очі, — я вперше відчув, що мені справді добре. Без напруги. Без маски. Просто… добре.

Моє серце стислося, і я не знала, що відповісти.

Взимку тиша завжди звучить гучніше.

— Віко… — він нахилився вперед, ніби боявся своїх слів. — Твоє повернення щось у мені зрушило. І я не знаю, що це. Але знаю точно: я не хочу втратити шанс це дізнатися.

Моє дихання спіткнулося.

— Максе…

— Стривай, — він підняв руку. — Я не кажу, що хочу від тебе всього одразу. Не хочу тиснути. Просто… хочу бути поруч. Якщо ти дозволиш.

Я дивилася на нього й думала: от вона, та мить, про яку попереджав сніг — коли люди відкривають щось таке, що довго тримали всередині.

— Я не знаю, до чого це приведе, — чесно сказала я. — Але я не хочу зникати. І не хочу, щоб ти зникав.

Він усміхнувся — так тепло, що навіть батарея здалася зайвою.

— Тоді… домовились.

Ми сиділи поруч ще кілька хвилин, у повній, затишній тиші. За вікном падав дрібний сніг, і я знала: попереду буде ще багато розмов. Багато кроків. Багато відповідей.

Коли Макс уже збирався йти, він зупинився в дверях.

— Завтра… якщо хочеш… можемо разом піти на ярмарок. Після твоїх справ. Як… продовження сніданку.

Я всміхнулась.

— Так, Максе. Хочу.

Він кивнув і зник за дверима, а я залишилась у теплому напівтемному коридорі, слухаючи, як віддаляються його кроки сходами.

А всередині мене щось теж рухнуло.

Тихо, обережно.

Але вже точно — невідворотно.