Розділ 8. Місто, що слухає

Після сніданку з Максом — теплого, домашнього, такого, якого мені так не вистачало всі ці роки — я вийшла з дому з дивним відчуттям легкості.

Місто зустріло мене тишею та м’яким хрускотом свіжого снігу під ногами. Повітря пахло морозом, димом від камінів і чимось зовсім несуттєвим, але знайомим — ніби пам’яттю.

Польські фільварки виглядали казково.

Сірі п’ятиповерхівки перевдяглися в білі шапки, дерева стояли усипані кристаликами, а тоненькі доріжки йшли поміж подвір’ями, провозячи мене в дитинство.

Я запхала руки в кишені свого кремового пуховика й пішла повільно, дозволяючи собі вперше за довгий час просто бути.

Макс попрощався швидко — казав, що має справи. Але в очах у нього було щось… тепле. Тепліше, ніж просто дружба.

Я вирішила прогулятися до Старого міста.

Звідти завжди відкривався найкращий вигляд на каньйон — особливо взимку, коли сніг лягає на скелі так, ніби хтось малює зимову листівку вручну.

Сонце відбивалося в бруківці, а вітер покусував щоки. Кам’янець відчувався живим. Затишним. Трішки старшим — але мудрішим.

---

До обіду залишалося мало часу, тож я написала Лєні:

> «Ти де? Маєш перерву?»

Відповідь прилетіла через хвилину:

> «О, ти якраз вчасно! За 10 хвилин вибігаю з Ланету. Підеш зі мною в «BONBON»?»

Я посміхнулася й рушила в її бік.

---

Лєна з’явилася з дверей центру зв'язку так, наче вилетіла на сцену.

На ній був довгий карамельний пуховик, шарф кольору червоного вина й посмішка, яка могла розтопити будь-який лід.

— Ааа, моя блудна львів’янко! — вигукнула вона, обіймаючи мене так, що я мало не задихнулася. — Боже, яка ти гарна, якесь місто тобі явно пішло на користь!

— Сніданок у хорошій компанії творить дива, — підморгнула я.

— Ооой, почалося, — Лєна скосила очі. — Так, ми це обговоримо. Але спершу — їжа. Я голодна так, ніби працювала на трьох змінах.

Ми зайшли всередину кав’ярні. Тепле світло, запах кориці та свіжої булочки, м’який гомін людей — тут завжди було затишно так, що не хотілося виходити.

Ми взяли круасани, десерти та каву. Лєна вмостилася навпроти, сперлася ліктями на стіл і поглянула на мене так, ніби зараз почне допит із використанням лампи й диктофона.

— Ну? — притисла губи. — Розказуй усе. Яка вона… ваша романтична версія яєчні?

— Лєно… — я засміялася. — У нас не було романтики.

— Ага, — підняла вона брову. — Ти просто прокинулась у нього вдома. Зранку. І він готував. І дивився на тебе так, ніби думав, що ти — перший сніг. А так — ні, ніякої романтики.

— Ти перебільшуєш. Кожен ночував в себе вдома. А рано просто поснідали разом в кафе.

— Я? — вона глянула поверх окулярів. — Я бачила, як він на тебе дивився вчора. Він ходив, як кіт, що чекає, коли йому відкриють двері.

Я взяла чашку й подула на какао.

— Ми просто… знову вчимося говорити один з одним.

— Ох, Віко, — Лєна зітхнула. — Ви двоє завжди були такими. Він дивився на тебе, як на світло, ти на нього — як на бурю, і обоє робили вигляд, що нічого не відбувається.

Я опустила очі в чашку, спостерігаючи, як на поверхні какао плавають крихітні пухирці піни.

— Я не знаю, чого він хоче, — чесно сказала я.

— А ти знаєш, чого хочеш ти?

Це питання вдарило тихо, але точно.

Я підняла погляд.

Сніг за вікном падав рівно, майже ніжно, наче повторював: ти повернулася не просто так.

— Думаю, хочу розібратися. Хочу… зрозуміти, чи є в нас шанс. Чи ми просто ностальгія один для одного.

Лєна простягла руку й стиснула мою.

— Якщо хтось і заслуговує на шанс, то ти. І він теж. Але, Віко… — вона нахилилася ближче, — не бійся сказати собі правду, коли вона прийде.

Я видихнула.

— Постараюся.

— Добре, — вона посміхнулася й узяла сендвіч. — А тепер їж, бо я не зможу пережити, якщо ти повернешся до Львова худа, як шнурок.

Ми сміялися, говорили про роботу, про сусідів, про Кам’янець, який живе своїм особливим життям.

І я раптом зрозуміла, що вперше за довго-довго час відчуваю себе… на місці.

Ніби все, що має прийти — уже йде до мене.

Просто снігом.

Повільно.

Тихо.