Розділ 6. Голоси вечора

Вечір у Кам’янці завжди настає різко — ніби хтось вимикає світло у великій кімнаті. До того ж узимку темінь накриває місто так, що кожен ліхтар здається маленьким домашнім вікном.

Я увірвалася додому, струшуючи з волосся сніг. Волосся, до речі, злегка розтріпалося — темно-русяве, довге, з невеликими хвилями від вологості. Обличчя пригоріло морозом, щоки стали майже рожеві.

І тільки-но я зняла шарф, як двері подались уперед — хтось уже крутив ручку.

— Віко! Відчиняй, я знаю, що ти вдома!

Голос Лєни не сплутаєш ні з ким. Вона завжди говорить так, ніби в її горлі є внутрішній мікрофон, а життя — це прямий ефір.

Я відчинила, і Лєна буквально влетіла в коридор, здуваючи сніжинки з рудуватого волосся. Вона невисока, але з енергією, яка перекриває половину міста. Волосся її сьогодні зібране в недбалий пучок, щоки червоні від морозу, а на носі — маленькі веснянки, яких у зимовому світлі ще більше видно.

— Ну все, — вона ткнула пальцем у мій бік. — Виливай.

— Що? — я засміялася.

— ВСЕ! Ти ж була з Максом. І ти написала “про все ввечері”, а ти так пишеш тільки тоді, коли в тебе хаос у голові.

— У мене не хаос…

— У тебе хаос, подруга. Я тебе знаю десять років, — Лєна скинула пуховик, зайшла в кімнату й опустилася на диван, підібгавши ноги. — Розказуй.

Я сіла навпроти, і якийсь час ми мовчали. Лєна чекала.

А я збирала думки, бо сьогоднішній день справді був схожий на змішування трьох різних реальностей.

— Ми… зустріли Андрія, — нарешті сказала я.

Лєна не здивувалася.

— Ага. І?

— І він тепер… інший. Спокійніший. Серйозний. Обручка, до речі, йому пасує.

— Угу, — кивнула вона. — А Макс?

Я на секунду затримала подих.

— Що Макс?

— Не включай дурочку, — Лєна уперла підборіддя в кулак. — ЩО Макс?

Я зітхнула.

— Він теж змінився. І… він ніби щось і хотів сказати, і не сказав. Тільки дивився… якось так, ніби в мені шукав щось важливе.

— Дивився так, ніби ти — довгоочікуване Різдво? — Лєна хмикнула. — Я бачила. У нього були такі очі навіть коли ти поверталася на канікули з Львова.

Я зіщулилася.

— Серйозно?

— Віка, ти іноді сліпа. Він високий, темноволосий, красивий, у якого очі стають темнішими, коли він злий, і світлішими, коли ти поруч, — Лєна перевела подих. — І цей чоловік точно щось до тебе відчуває. Проблема лише в тому, що він сам цього боїться.

Я притихла.

Її слова влучили точніше, ніж я очікувала.

— Лєно… ти думаєш, він…?

— Так. ДУМАЮ, — вона театрально закотила очі. — І не треба бути фахівцем з психології. Просто поглянь на нього. Він стає трохи інакшим поруч із тобою. М’якішим. Теплішим.

— Сьогодні він сказав, що “заблукав у собі”.

— О, це вже звучить як чоловік, який збирався розкритися, але життя кинули сніжинку і змінило тему.

Я засміялася, впершись ліктем у коліно.

— А коли вам сніг впав на голови, ти бачила його обличчя? — продовжила Лєна. — Там була така… тиша. З тих, що бувають у чоловіків, коли вони щось розуміють.

— Що саме?

— Що ти повернулась не просто “додому”.

А в ЙОГО життя.

Я відчула, як по спині пробіг теплий холодок.

Лєна встала, підійшла до кухні, включила чайник і через плеча поглядає на мене.

— Що?

— У тебе очі світяться, — відповіла вона. — Як у людини, яка нарешті повернулася туди, де її чекали.

Чайник засвистів. Лєна налила нам по чашці чаю й сіла поруч.

Ми говорили до пізньої ночі — про Макса, про Львів, про життя, про людей. І чим більше я говорила, тим більше розуміла:

я ніби дійсно повернулася.

Не як гість.

А як людина, що знову ставить коріння у своє місто.

І десь між сміхом та ковтками гарячого чаю я зловила себе на думці:

завтра все може змінитися.

Бо тепер я бачила Макса інакше. Трохи ясніше. Трохи ближче.