Розділ 5. Те, що не вміщалось у мовчанні

Ми йшли в поверталися. Сніг сипався рівно і тихо. У повітрі стояв запах диму від дров, який я завжди впізнавала без слів. Кожен двір тут жив своїм маленьким життям, і я відчувала спокій міста, яке так довго уникала.

Макс ішов поруч, руки в кишенях. Його кроки були повільніші, ніж зазвичай. Він мовчав, хоча я бачила, як він прокручує щось у голові.

Його профіль у світлі ліхтарів здавався різкішим.

Очі темнішали, коли він думав.

На щоках — легкий рум’янець від морозу.

Темне волосся трохи завивали кінчики, коли волога його чіпала.

— Ти казав, що скажеш мені щось, — нагадала я тихо.

Макс кивнув, але не зупинився. Ми йшли ще хвилину мовчки. Ліхтарі тягнули наші тіні вперед, наче підганяли.

Лише коли ми вийшли на порожню вуличку без людей, він зупинився.

— Потрібно пояснити, — сказав Макс. — Бо ти повернулась і я бачу, що все, що думав поховати, просто не померло.

Я повернулась до нього лицем.

— Максе…

— Нічого такого, не хвилюйся, — сказав він рівно. — Це не про те, що ти думаєш. Це не ревнощі до Андрія. Він нормальний. У нього своя історія. У мене своя. Ми друзі.

Я мовчала. Він дивився просто, чесно.

— Коли ти поїхала до Львова, я тоді не сказав тобі дещо важливе. А треба було. Бо тепер, коли ти тут, все це висить між нами.

Я зробила крок ближче.

Сніг повільно танув на моїй шапці і плечах.

— Кажи.

Макс втягнув повітря. На секунду здавалося, що він сам не готовий до своїх слів. А потім…

— В мене є до тебе почутя.

Моє серце ніби зупинилось.

— Чому ти… чому мовчав?

— Бо ти збиралась їхати. І ти була вже напівв Львові думками. Я не хотів тягнути. Не хотів, щоб ти думала про мене, коли у тебе був шанс почати нове життя.

А я лишився тут. Кам’янець — це моє місце, а твоє тоді ніби десь далі.

Я стиснула пальці в рукавицях.

— Максе, це…

Він заперечно хитнув головою.

— Не треба нічого зараз казати. Я не хочу ставити тебе в рамки. Просто хочу, щоб ти знала. Тепер. Бо ми знову поруч. І якщо між нами щось буде, я хочу, щоб це було чесно.

Він подивився вниз, а потім знову на мене.

— І ще. Я не очікую нічого. Не вимагаю. Ти можеш сказати “дякую” і все.

Я прийму.

Я відчула, як сніг торкається обличчя. Тихо. Холодно.

В голові роєм ходили думки.

— А зараз що? — спитала я.

Це було все, що я змогла вимовити.

Макс знизав плечима.

— Зараз я не знаю. Людина змінюється. Ти теж змінилась. Але є одна річ, яку я точно знаю: коли ти знову тут, мені стало легше дихати. Просто від того, що ти ходиш цими вулицями.

Серце зробило різкий, нерівний удар.

Ми стояли перед тихим домом, сніг падав, і кожна його фракція ніби підкреслювала вагу сказаного.

— Я не прошу відповіді, — повторив він. — Ти повернулась тільки день тому. Проживи трохи тут. Подумай. Якщо щось буде — буде. Якщо ні — ми знайдемо інший формат. Я вмію бути другом. Ти знаєш.

Я кивнула.

І тихо сказала:

— Дякую, що сказав.

Макс посміхнувся куточком губ.

— Я відведу тебе додому.

— Можеш просто йти поруч.

— Можу, — він кивнув і пішов поруч.

Мовчання між нами вже було не важким.

Воно змінилось.

Стало чесним.

І коли ми підійшли до мого подвір’я, він зупинився першим.

— Тоді… до завтра? — спитав він.

— До завтра, — сказала я.

І це вперше за довгий час звучало легко.