Розділ 4. Люди, яких приносить сніг

Сніг падaв густіше, і весь Кам’янець ніби загортало в теплу ватну ковдру. А я стояла між двома чоловіками.

Андрій майже не змінився.

Хіба що став дорослішим — у хорошому сенсі. Волосся коротше, ніж раніше, темне, акуратно укладене. На щоках — легка щетина, яка колись робила його суворішим, а тепер — просто спокійнішим.

Очі — теплі, глибокі, карі, з тими самими м’якими зморшками в кутиках, від яких у нього був “усміхнений погляд”.

І на пальці — просте, тонке обручальне кільце.

Світло впало на нього так, що я відразу помітила.

— Віко, я радий тебе бачити, — Андрій обійняв мене легко, дружньо. І лише тоді я помітила — на комірі його пальта прилипли кілька сніжинок, які він не змахнув.

— Я теж… дуже рада, — відповіла я щиро.

Макс мовчав. Але я відчувала, як його увага зосереджена на нас — не ревно, а насторожено. Він стояв трохи осторонь, руки в кишенях, шарф темно-синій обмотаний навколо шиї. Виглядав він… красиво. Спокійно.

Темне волосся ледь пушилося від вологості, очі — глибокі, сірі, з ноткою темнішого ободу навколо райдужки. І в цьому погляді завжди було щось таке… ніби він бачить трохи більше, ніж говорить.

Андрій нарешті повернув голову до Макса.

— Привіт, Максе.

— Привіт, — коротко кивнув той.

Погляд між ними був чемний і близький. Вони знають один одного — друзі.

— Ти надовго в Кам’янці? — запитав Андрій у мене.

— Поки не знаю. На зиму точно. Можливо, й далі.

— О, так це чудово. Ми з Оленкою якраз думали, що треба буде зібратися всією компанією перед святами. Ти ж пам’ятаєш мою дружину?

Я кивнула.

Його дружина. Та сама, яка ще рік тому здавалася майже легендою з його розповідей — тепер стала частиною його теперішнього, дуже реального життя.

— Як вона? — запитала я.

— Добре. Працює, як завжди. І дуже хоче з тобою познайомитися. Каже, раз ти частина моєї історії, то треба вже нарешті побачити тебе вживу.

Я засміялась.

— Передай їй, що я не така вже й легенда.

— О, повір, у Кам’янці всі легенди виглядають цілком буденно, — підморгнув Андрій.

Ми перемовлялися кілька хвилин, поки Макс стояв поруч і слухав. Він не втручався — лише час від часу кидав короткий погляд у мій бік.

Сніг падав густіше. Андрій подивився на телефон.

— Мені треба бігти — обіцяв Олені повернутись рано. Але давай так: якогось вечора ми святкуємо маленьку передріздвяну вечерю. Буде кілька наших друзів. Приходь. І ти теж приходь, Максе.

— Обов’язково, — відповів Макс.

Андрій обійняв мене ще раз, кивнув Максу й пішов. Зник за білими потоками снігу, ніби його забрала сама зима.

Кілька секунд ми стояли тихо.

Поки Макс не видихнув:

— Він… добрий.

— Дуже, — я посміхнулася. — І щасливий. Видно.

— Це добре, — відповів Макс. Але очі в нього потемнішали на секунду. Не ревнощі. Щось інше.

Я не втрималась:

— Ти себе дивно поводиш.

— Зараз чи взагалі? — в його голосі ледь чутний усміх.

— Зараз. Ти ніби напружився.

Макс повів плечима.

— Це не через нього. Просто… твоє повернення збіглося з багатьма думками, які я давно уникав.

— І ти не скажеш мені?

— Скажу, — він подивився прямо в очі. — Але не тут. Підемо?

Ми рушили повільно, і сніг сипався навколо так, наче хтось зверху м’яко трусив подушку.

Я йшла поруч із Максом і раптом зрозуміла:

місто не просто зустрічає мене людьми з минулого.

Воно хоче показати, за що варто боротися тепер.