Розділ 3. Коли випаде сніг

Я не знаю, чи то свіже повітря так діє, чи Кам’янець просто має здатність повертати мене до себе швидше, ніж я встигаю опиратися, але щойно ми з Максом вийшли з дому, я відчула, як у мені щось стихає. Ніби весь мій львівський хаос залишився за порогом квартири.

Вулиця була тиха — ранкові польські фільварки завжди такі. Люди спішать на роботу, хтось виносить сміття, хтось сварить дитину, яка не хоче вдягати шапку. Усе звичне, рідне, домашнє.

Макс ішов поруч, тримаючи термос під пахвою. Його кроки були спокійні, рівні. Тиша між нами — теж. Не гнітюча, а тепла.

— То як тобі повернення? — нарешті порушив він мовчанку. — Не шкодуєш?

— Ще рано шкодувати, — всміхнулась я. — Але ні. Кам’янець зустрів мене… добре.

— Це тому що я зустрів тебе на вокзалі, — він сказав це жартома, але я знала — не повністю жартома.

— Можливо, — знизала плечима я. — Лєна теж постаралась. Вона вже встигла мене прогодувати круасанами і прочитати лекцію про твоє “таємниче життя”.

Макс зупинився на секунду.

— Вона щось казала?

— Дещо.

— І що саме?

Я повернулась до нього. Його погляд був спокійний, але в ньому щось рухнуло — тоненька тріщина.

— Що ти змінився, — чесно відповіла я. — Що ти був іншим.

Макс на мить відвернувся, ніби дивився на будинки, хоча насправді — у себе.

— Люди змінюються, Віко.

— Знаю. Просто… тепер цікаво, чому.

— І от тепер ми про це? — він усміхнувся м’яко, але очі все ще були серйозними. — Добре. Я розкажу. Але не тут. Не зараз.

— Коли?

— Коли випаде сніг.

Я здивовано моргнула.

— Це… метафора?

— Це обіцянка.

Я хотіла було пожартувати, але в той момент з неба впала перша сніжинка. Потім друга. І за хвилину небо розсипалося білим пилом — тихим, теплим, зимовим.

Я аж розсміялась.

— Ти що, чарівник? Чи Кам’янець тепер виконує твої бажання?

Макс підняв обличчя до неба й теж усміхнувся — справжньо, світло, так, як давно не усміхався, якщо вірити Лєні.

— Значить, доведеться виконати й обіцянку.

Сніг лягав йому на волосся, на шарф, на вії. І я раптом зрозуміла, що не бачила його таким… живим. Теплим. Відкритим.

Ми йшли до Старого міста, не поспішаючи. Сніг хрумтів під ногами, а вулиці прикривало тонким білим шаром. Наче Кам’янець хотів переодягнутися до Різдва разом зі мною.

Коли ми дісталися скверика біля ратуші, Макс зупинився й повернувся до мене обличчям.

— Пам’ятаєш, — почав він тихо, — як ми в дитинстві каталися тут на санчатах?

— Пам’ятаю, — я посміхнулась. — І як ти впав у замет і зробив вигляд, що то я тебе штовхнула.

— Бо то справді була ти, — він підняв брову.

— Брехун, — пирхнула я.

— Добре, можливо, трохи перебільшив, — він засміявся. — Але я пам’ятаю, як тоді ти сказала, що коли виростеш, то будеш жити в місті, де завжди пахне святом.

— І я поїхала до Львова, — хмикнула я.

— І чи пахло там святом?

— Часом. Але не так.

Макс дивився на мене уважно. Занадто уважно. Я вперше відчула, що він хоче щось сказати… і стримується.

— Віко… — він стиснув пальці у кишені. — Я не змінився. Я просто… заблукав трохи.

— У чому саме?

— У собі.

Я вже зробила крок до нього, але…

— Вікторіє?

Голос пролунав з боку кав’ярні.

Ми обоє озирнулися.

І я мало не випустила повітря, яке тримала в грудях.

Біля входу стояв Андрій.

Він усміхнувся тепло — і підійшов.

— Давно не бачилися.

(Андій - це друг Максима з історії "Під небом Кам'янця". Історію можна почитати на сторінці)

Підписуйтеся щоб не пропустити оновлення. А також не забувайте про коментарі, для мене важлива ваша думка.😘