Розділ 2. Ранок, якого я не чекала

Перший ранок удома мав бути спокійним. Я цього дуже хотіла — прокинутися у тиші, роздивитися знайомі стіни, повільно зробити каву, вдихнути запах мого дитинства. Але Кам’янець, як завжди, вирішив жити за своїми правилами.

Телефон загудів ще до того, як я встигла відкрити очі.

— Вікооо! Ти вже прокинулась? — Лєна навіть у телефоні говорила так, ніби стояла поруч. — Я через п’ять хвилин буду у тебе. П’ятнадцять максимум. Готуй каву! Ні, чай! І щось до чаю!

Я тільки встигла кинути:

— Але в мене нічого нем…

і вона вже поклала слухавку.

Я видихнула і засміялась. Так, ось вона — ще одна річ, яка в Кам’янці ніколи не змінюється. Лєна.

Я швидко вмилася, зав’язала волосся у недбалий хвіст і натягнула теплий светр. Квартира була холодна, але затишна по-своєму. Поки чайник шумів, я пройшлася кімнатою — ніби знайомлюсь із нею заново. І в якийсь момент відчула такий сильний спокій, що аж стало трохи дивно.

Мабуть, вимоталась у Львові більше, ніж зізнаюся навіть собі.

У двері подзвонили так, ніби я комусь винна гроші.

— Відкриваай! Замерзла вже! — долинуло з коридору.

Я посміхнулась і відчинила.

Лєна влетіла всередину, як зимовий вихор: рум’яна, у пуховику, з пакетом у руках і сяючою усмішкою.

— Я купила круасани! І ще щось солодке, бо я не знала, що ти тепер їси! — вона зняла рукавички й обійняла мене так міцно, що я мало не хкнула. — Господи, ти тут! Нарешті!

— Я теж рада тебе бачити, — сміюся, відступаючи назад. — Хоча попереджати про свій візит — це, здається, вже не про тебе.

— В мене робота така: або вриваюсь, або нічого не встигаю, — вона поставила пакет на стіл і одразу почала роззуватися. — Ну що? Як воно — повернутись? Емоції? Відчуття? Чому ти виглядаєш так, ніби не спала половину ночі?

— Бо не спала, — чесно відповіла я.

— Через Макса? — вона підморгнула так швидко, ніби тренувалася.

— Нііі, — я закотила очі. — Просто думала. Про все. Про Львів… роботу… себе.

— Роботу знайдеш. Себе теж. А от щодо Макса… — вона склала руки, ніби готується читати лекцію, — я тобі так скажу: він після того всього став якийсь… інший.

Я насупилась.

— Після чого “всього”?

Лєна зітхнула, ніби намагалася вирішити, чи можна вже розповідати, чи краще залишити це на потім. Зрештою вона нахилилась ближче.

— Він наче не тут живе. Раніше з ним легше було. А тепер… замкнутий. Не той веселун, якого ти пам’ятаєш. Ходить, думає, мовчить. Із друзями бачиться не так часто як раніше.

Мені це не сподобалося. Зовсім.

— А причини?

— Каже, що просто період такий. Але я йому не вірю, — Лєна сіла з чашкою чаю і глянула на мене поверх краю. — Він зрадів, що ти повернулась. Сильно.

Мені стало тепло. Несподівано.

Я хотіла було запитати більше, але тут у двері знову подзвонили — цього разу тихіше, але так, що ми обидві здивовано підняли голови.

Лєна витріщила очі:

— Ти когось чекаєш?

— Ні… — я піднялась.

Коли я відчинила, на порозі стояв Макс. Знову з тією спокійною напівусмішкою.

— Ранок добрий, — він підняв термос. — Приніс каву. Ту, яку ти любиш.

— Ми тільки що зробили чай… — пробурмотіла я, але всередині щось приємно калатнуло.

— То вип’єте і те, і те, — Макс зайшов у квартиру, привітався з Лєною, ніби вони бачаться щодня, хоча я знала — ні. — Я подумав… може, сьогодні трохи прогуляємось містом? Погода гарна. І… сніг обіцяли.

Лєна штовхнула мене ліктем у бік і майже просичала:

— Іди! Не смій сидіти вдома в перший же день!

Я подивилась на Макса — він чекав. Спокійно, без натяку на тиск. Просто був тут.

І раптом я зрозуміла, що хочу вийти з ним на прогулянку більше, ніж будь-що.

— Дай мені десять хвилин, — сказала я.

Його очі ледь-ледь засяяли.