Розділ 1. Повернення додому

Я завжди думала, що дорога додому має звучати по-особливому. Можливо, як тихий передзвін трамваїв у Львові, до якого я звикла за останні роки, чи як шум людей на площі Ринок. Але коли автобус нарешті зупинився на старому автовокзалі Кам’янця, мене зустрів знайомий холод і запах диму з димарів — і цього виявилося достатньо, щоб у грудях защеміло.

Кам’янець був усе той самий — ніби трохи вицвілий від часу, але рідний до болю. А я… я вже інша.

Вперше за довгий час я відчувала себе гостею у власному місті.

Я зійшла з автобуса, підтягнула рюкзак на плече й роздивилася навколо. Люди поспішали у свої справи, в повітрі пахло першим снігом, а над старими будівлями висіло низьке зимове небо. Польські фільварки були за кілька зупинок — знайомий район, де я виросла й де тепер знову мала жити.

— Віко?

Голос застав мене зненацька.

Я озирнулася — і мало не засміялась. Макс стояв трохи осторонь, у темному пальті й шарфі, з тією самою напівпосмішкою, яку я пам’ятала ще з університетських канікул. Мій колишній сусід, друг дитинства.

— Ти що, телепат? — я всміхнулася. — Звідки знав, коли приїду?

— Лєна сказала, — він знизав плечима. — І я подумав… буде дивно, якщо ти приїдеш, а я не зустріну.

Він легко забрав у мене валізу, ніби це не двадцять кілограмів мого життя з Львова.

— То ти тепер офіційно повернулась? — запитав він, поки ми виходили на холодне повітря.

— Так. Поки що на зиму. Можливо, й довше. Подивимось.

Я сама не знала, чи це втеча, чи новий початок.

Макс кивнув, не тиснув, не розпитував — і я була йому вдячна. Цього вечора мені хотілося просто бути.

Ми йшли до автобусної зупинки, і місто здавалось маленьким та затишним. Вікна кав’ярень світилися, у повітрі пахло кавою, а між будинками пробігав вітер, граючись зі сніговими крупинками.

— А Лєна? — запитала я. — Вона ще працює в Ланеті?

— Та де ж вона дінеться, — засміявся Макс. — Сказала, що прибіжить до тебе коли буде вільна. Готуйся до допиту.

— Ну все як завжди, — я зітхнула з теплою посмішкою. — Нічого не змінюється.

— Деякі речі краще не змінювати, — тихо сказав він.

Я глянула на нього — і в грудях щось легенько ворухнулося.

Можливо, від спогадів. Можливо, від того, як він дивився — ніби радий справді.

Коли ми зайшли в мій старий під’їзд на Польських фільварках, серце трохи затремтіло. Стіни ті самі, запах той самий. Моя квартира — трохи порожня, трохи холодна. Але це зовсім не лякало.

— Треба буде прикрасити її до Різдва, — сказав Макс, оглядаючи кімнату. — А то так, ніби ти тут приземлилась після евакуації.

— Спочатку чай, — я зняла пальто. — А потім уже дизайни інтер’єру.

Макс посміхнувся й поставив валізу біля ліжка.

— Добре. Тільки пам’ятай: якщо тобі щось треба — я поруч. Так само, як колись.

Його слова прозвучали тепліше, ніж зимове повітря за вікном.

І в той момент я чітко зрозуміла:

моя історія в Кам’янці ще не закінчена. Вона тільки починається.

Вирішила написати ще одну просту маленьку історію кохання в Кам'янці-Подільському. Це проста історія кохання яка зустрічається в повсякденому житті. Конкретно ця - це історія моєї знайомої те як в неї колись починалося з її вже тепер чоловіком😉. З її дозволу я взяла її за основу змінила тільки імена, зовнішність і добавила героїв з попередньої книги. ❤️

Ця історія так само як і попередня "Під небом Кам'янця" можна читати окремо, сюжети не повя'зані хоча герої пересікаються.