У місті, місті темному жила одна вампірка...

Моє життя почалося під місячним сяйвом. Ним же мало і закінчитися. Напевно саме через це при народженні мені дали ім’я Селена. Богиня Місяця.

Єдина дитина в сім'ї, що складалася з двох осіб: мене та матері. На той час мати батька було рідкістю. Особливо з урахуванням родословної моєї матері. Проте за чутками я була бастардом якогось аристократа. В мами я ніколи не питала — надто то була делікатна тема для неї.

Але нам і вдвох було непогано. Так, важко працювали, десь недоїдали. Але як то кажуть, в тісноті та не в образі. Нікого нам було не треба. Та не всі це розуміли. Завжди знайдуться “добрі люди”, що будуть підсовувати свою зрадливу свиню у чужий город.

Цією свинею, а точніше свинями, були мої залицяльники. То один шляхтич, що хотів мене до себе “покоївкою найняти”, то син старости, то старий сусід-вдівець… І ніхто не розумів слова “ні”. Але й вони знайшли компроміс, коли почалося полювання на відьом.

“Як не дістанешся мені, то не дістанешся нікому” — саме з такими словами до мене приходив кожен з них, перш ніж натравити на нашу затишну пошарпану хатинку святу інквізицію.

Ось так я з рудоволосої місячної богині стала відьмою. То було давно, усі жахіття того дня й не згадаю, проте болить і досі.

В той день згоріла моя мати. Й я мала померти у полум’ї хибного звинувачення. Але з’явився темноволосий чоловік. Спокійний, молодий, гарний. І очі його яскраво-червоні. Вони світилися у темряві. Полонили будь-кого, хто у них дивився. Я тоді навіть прийняла його за ангела смерті, що утащить мене у Пекло.

— Ти схожа на мене, — промовив він, спостерігаючи за моїми останніми людськими подихами. — Я теж втратив усе через невігласів. Але одна жінка врятувала мене, коли в мене не лишилося причин боротися. Відтоді почалося моє особисте Пекло. Ти, дівчинко, напевно, думала, що немає нічого гіршого за смерть… Я покажу тобі, що це далеко не так.

Біль від укусу гострих ікол пронзила мене сильніше, ніж біль від опіків. Наче кожна частинка мене розривалася. Знищувалася, аби стати чимось новим, нелюдським…

Коли я отямилася, усе місто згоріло у вогні. Жодної живої істоти чи вцілілої будівлі. Та й одягу на мені жодного не було. Наче ніколи в моєму місті людей не існувало. А тим паче церкви та інквізиції. Все зникло за бажанням нищівного вогню.

Небесна кара? Ні, то був той чоловік. Істота, що подарувала мені нове життя, але забрала дещо важливіше — емоції та людяність. Коли я відкрила очі, нічого із цього в мені вже не відчувалося: неі страждань, ні співчуття, ні відчаю чи ні люті. Лише порожнечу та спокій.

З того часу я змінила багато міст, професій, історій… Проте як би я не старалася, всередині ніщо не могло заповнити відсутні пазли людського буття. Моє руде волосся давно було пофарбовано у чорний колір, очі з тієї ночі назавжди стали червоними. Наче не тільки всередині, а й зовні не лишилося й сліду від Селени — дівчинки з невеликого містечка, що жила з мамою.

Віки змінилися й одного разу я все ж зустріла того, через кого я стала такою. Якраз тоді, коли працювала барменом.

Якщо чесно, не одразу впізнала його. Він кардинально змінився. Як і я.

— Криваву Мері, будь ласка, — зробив він замовлення, перш ніж підвести очі.

Саме по червоному мерехтливому світлу у моїх очах він і впізнав мене. А я впізнала його по тому самому виразу обличчя. Очі в нього були вже не такі яскраві. Тьмяне багряне світло вже не видавало в ньому чудовиська, а нагадувало звичайні карі людські очі. Колір згорнутої крові.

— Ти… — пошепки промовив він.

— Селена, — спокійно назвала своє ім’я, щоб хоча б зараз нарешті познайомитися.

Він не викликав в мені злості. Як і інших почуттів. Мені було байдуже.

— Вінтер, — представився він, підпираючи щоку рукою.

— Зима, — з усмішкою прокоментувала значення імені чоловіка, змішуючи інгредієнти для його коктейлю. — Дуже схоже на вас.

— І ти з цим кольором волосся почала відповідати своєму імені, — зауважив чоловік.

Було відчуття, наче ми були старими друзями, а не незнайомцями, що бачилися лише раз. Це було дивно.

— Напевно, ми недостатньо близькі для цього, але дозвольте запитати: як ви поживали?

Вінтер усміхнувся. А потім й розхохотався. Його забавляла моя поведінка. Мене ж зацікавили його емоції. Я так довго шукала до них шляху, аби відчути радість або засміятися. Не посміхнутися, бо це було б логічно, а щиро сміятися з якогось жарту.

— Ви відчуваєте емоції? — запитала, як тільки він заспокоївся. Протягнула стакан з напоєм, прикрашений скибочкою лайму. — Я думала, що я стала схожою на вас.

Вінтер гірко всміхнувся, в раз осушив стакан. Та й потім він не поспішав відповідати. Але врешті-решт озвучив доволі дивне питання.

— То ти досі не знаєш, хто ти?

Мене дивувало його питання. Проте з іншої сторони, навряд він мав на увазі моє ім’я чи передісторію.

— Ти вампірка, Селено, — прояснив чоловік, спираючись підборіддям на “замок” з рук. — Створіння ночі. Місячна любимиця. Називай як хочеш.

Як добре, що тоді інших відвідувачів у барі не було й ми могли спокійно поговорити на такі дивні теми.

— Хіба вампіри не харчуються кров’ю?

— А ти харчуєшся? — кутик його рота піднявся, видаючи у запитанні сарказм.

– Я взагалі ні яку їжу не потребую. Ні води, ані сна. Наче й не жива взагалі… — попри його розважливість, я відповіла цілком серйозно. — Навіть бажання в мене відсутні.

— Що ж… В якомусь сенсі ти маєш рацію. Тоді ти дійсно померла, — погляд чоловіка опустився на стіл, а на обличчі відобразилася ностальгія. — В першу чергу, померло твоє серце, дівчинко. Якби ти тоді не була в певному психо-емоційному стані, то й не стала б вампіркою. Ти ж знаєш, що означає “психо-емоційний”?

Я стільки часу досліджувала сферу відчуттів, що не розуміти його слів було не можливо.

— І це ніяк не повернути?

— А ти як думаєш?

Я дійсно задумалась, але відповіді в мене не було. Проте зараз Вінтер не був схожий на вампіра. Принаймні на того, якого я пам’ятаю.