Глава 16. Жучок

Гнат відкинувся на спинку лавочки та заклав ногу на ногу. Ярина сиділа поруч та постійно хмурилася, поки він не усміхнувся та не притягнув її до себе в обійми. Від несподіванки вона гепнулася йому на груди та невдоволено пробурмотіла:

- От чого ти постійно усміхаєшся?

- Ти хочеш, щоб сумував?

- В той момент, коли мені хочеться накинутися на це руде непорозуміння, ти сидиш тут і скалишся, мов ненормальний.

- Слухай.

Гнат витягнув свого смартфона, швидко наклацав там щось та передав Ярині. Вона не  одразу зрозуміла, що саме він хотів їй показати. Спочатку чула якийсь незрозумілий шум, перемішаний з вітром. Тоді гучні сигнали автомобіля. Так тривало декілька хвилин. На всі її запитання Гнат прикладав вказівного пальця до рота та показував, щоб мовчала. Згодом почула голос Лесі, яка розмовляла з кимось та жалілася, що Ярина прийшла не сама, а з Гнатом. Вона говорила швидко й шум на задньому фоні заважав, але все ж Ярина розібрала, про що та говорила. І найголовніше – Леся їхала до свого спільника.

- Боже! – викрикнула Ярина, - як ти це зробив?

- Маленький жучок їй на пальто.

Гнат підвівся та подав Ярині руку. Вона була настільки шокованою, що ніяк не могла опанувати свої емоції. Складалося враження, що він обіграв не лише Лесю, але і її. Він поклав руку на талію та притягнув до себе.

- Чому ти мені не сказав?

- Про жучок?

- Про все… ти ж усе знав, поводився спокійно, навіть усміхався.

Злість Ярини на Лесю перелилася в образу на Гната. Чомусь так гірко стало на душі. Вона ж йому одразу показала повідомлення, нічого не приховувала. Сподівалася на чесність від нього… А він обдурив її.

- Ягідко, - Гнат зупинився та насильно повернув Ярину до себе, - от що уже надумала твоя мила голівка?

- Все й так очевидно…нащо думати?

- От тому й не сказав, - Гнат торкнувся долонею її щоки, але вона намагалася ухилитися, - бо ти не вмієш приховувати свої емоції.

- Це хіба погано?

- Це чудово. Але саме твої справжні емоції змусили схибити Лесю.

Ярина видихнула. Його дотик дурманив, але водночас не давав зірватися остаточно. Була в словах Гната певна істина. І вона навіть починала розуміти його, але адреналін у венах все одно кипів і хотілося виплеснути його.

- Куди вона пішла? – Гнат примружився. Усмішка зникла з обличчя, а уста зімкнулися в сувору лінію, - я впевнена, що ти знаєш.

- До мого батька.

- Що? Ти впевнений?

Гнат не відповів, але його емоції видавали правильну відповідь без слів. У сильного чоловіка в очах роїлася образа на власного батька. Ярина уявити не могла, що за всім цим стоїть старший Рудківський. Ні, вона підозрювала його, особливо після розмови з Олексієм. Але кожного разу корила себе за такі думки. Бо навіть найгірші батьки у світі не могли таке вчинити з власним сином. Але Олександр пробив дно. І Ярина розуміла, що це ще не фінал. Бо Гнат виглядав надто серйозним, немов уже продумував власний план помсти.

- Ходи до мене.

Він різко притягнув Ярину до себе та настільки міцно стиснув у своїх обіймах, що вона ледве дихала. Іншою рукою гладив її волосся, яке розвівав осінній вітер.

- Що робитимемо?

- Заберемо в нього те, що він найбільше любить.

- Гнате, може не варто…

- Не варто що? – Гнат відсторонився та змусив заглянути йому в очі, - він же не питав колись у нас варто, чи ні… не питав нічого, коли ти втратила нашу дитину. Що б я йому не зробив, він ніколи не заплатить сповна за свою провину.

Погляд Гната наповнився рішучістю. Ярина бачила його біль. Вона розуміла, що потрібно про все це поговорити пізніше, після того, як охолоне. Але Гнат знову здивував:

- Тепер залишилося довести вину Олега.

Гнат відвіз Ярину додому, але його слова, які почула про Олега, не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ярина довіряла водночас Гнату й не бажала вірити у вину Олега. Не тому що вона виправдовувала його, чи бачила в ньому тільки хороше. Ярина чудово розуміла, хто такий Олег та які в нього методи досягнення цілей. Але усвідомлювати, що поруч з нею постійно вертівся винуватець подій п’ятирічної давності та видавав із себе друга, неприємно різало загрубілі рубці.

Наступного дня вона не витримала й сама зателефонувала Олегу. Попросила про термінову зустріч, щоб усе вияснити. Обіцяла собі подумки, що обов’язково розповість про усе Гнату. Але пізніше. Бо їй вкрай важливо поговорити з Матвієвським наодинці, почути все від нього, побачити емоції.

Секретарка повідомила, що Олег чекає, і Ярина одразу ж попрямувала до кабінету. Спочатку легенько постукала й слідом прочинила двері.

- Сідай, - Олег любив замість привітання переходити відразу до суті, тому вказав рукою на крісло біля свого столу. – Здивувала ти мене.

- Чому ж? – усміхнулася ввічливо Ярина та сіла на запропоноване місце.

- Можна на пальцях однієї руки перерахувати кількість разів, коли ти сама телефонувала.

- Ти ж мене знаєш…

- Знаю. Без потреби сама не зателефонуєш та не прийдеш.

І хоч Олег тримався гідно, не видаючи своїх емоцій чи настрою, все ж Ярина відчувала гіркоту в інтонації.