Глава 12. Привернення уваги

Гнат впевнено кермував столичними вулицями, але не особливо спішив до лікарні. Ярина уявила себе подумки на його місці. Якби щось подібне сталося з Олексієм, вона б хвилювалася та мчала до лікарні на повній швидкості. А Гнат виглядав надто зосередженим, немов зважувався та ретельно щось обдумував.

- Ти в порядку? – не витримала Ярина.

- В повному.

- То що сталося з батьком?

- Серце прихопило.

- І ти так спокійно про це говориш?

Гнат зупинився на червоне світло та швидко перевів на неї погляд. В його бурштинових очах не бачила занепокоєння, чи надмірного хвилювання. Ні, він в будь-якому випадку переживав, але не так, як це уявляла Ярина.

- Я майже впевнений, що це привернення уваги.

- Уваги?

- У нас нестандартні стосунки сина та батька, ягідко.

Гнат знову почав стежити за дорогою, а Ярина примружилася та намагалася згадати, чи розповідав він узагалі колись про свого батька. Ніколи. Єдиний раз, коли вона бачила старшого Рудківського – це день народження батька Єви. Але тоді вона не звернула на нього жодної уваги, бо втікала від Гната.

- Довези мене до офісу, - махнула Ярина рукою, вказуючи напрямок.

- Не хочеш зі мною?

- Думаю, що це не зовсім зручно.

- Я прошу тебе, - Гнат знову повернув голову до неї й вона зрозуміла, що йому це потрібно, - ненадовго заїдемо, а далі відвезу тебе, куди завгодно.

- Гаразд, - зітхнула Ярина.

Дивні відчуття огортали її. Наче й не було цих п’яти років, болю, розлуки. Як і колись Гнат всюди її відвозив, забирав, піклувався. Зараз між ними не було напруги, чи незручності. Обоє поводилися так, немов бути поруч закладено їм в генах від природи. Правда зблизила їх, але все одно між ними була прірва, яка не дозволяла до кінця розкритися. Гнат просив довіритися, але Ярина поки не могла. Не хотіла цього разу спішити. Та й настільки звикла покладатися лише на себе, що це ввійшло у звичку.

У приватній лікарні було світло та просторо, не відчувалося стерильності чи надокучливого запаху ліків. Ярина мовчки слідувала за Гнатом.  А коли вони опинилися у відділенні кардіології, то вирішила почекати його біля палати інтенсивної терапії. Хоча їм обом видали халати та бахіли, все ж почувалася так, наче без дозволу вривалася у чиєсь життя. Гнат, побачивши її коливання, вхопив міцно за долоню та потягнув за собою.

- Ти ж хочеш познайомитися, - кепкував він, - в очах це бачу.

- Бачу, ти геть забув, як читати мої очі.

- Ці очі кожного дня переслідували мене, - усміхнувся Гнат.

- В кошмарах?

- І там також.

Це була одинична палата. Сивоволосий чоловік нерухомо лежав, а до його тіла було підключено декілька проводів. На спеціальному моніторі висвічувалися усі необхідні показники. Поруч з ліжком сиділа медсестра, але коли батько Гната помітив відвідувачів, то ледь помітно кивнув їй на вихід.

Ярина помітила певну зовнішню схожість батька з сином. Такі ж карі очі, форма обличчя та навіть погляд. Олександр Рудківський мав доволі непоганий вигляд, як для хворої людини, тому Ярина нарешті зрозуміла фразу Гната про привернення уваги.

- Таки прийшов, - заговорив Рудківський старший.

- Ти майже змусив, - Гнат підійшов до нього та обережно потиснув йому руку, тоді зиркнув на апаратуру, - вирішив відпочити?

- Відпочинеш тут…ти знаєш, коли я відпочину.

Ярина звернула увагу на манеру розмови Олександра. Він вимовляв чітко кожне слово. Навіть на лікарняному ліку його тон був командним та беззаперечним. Тільки от Гнат поводився розкуто й вільно. Здавалося, що між цими чоловіками провадилася прихована боротьба.

- А ти знаєш мою умову. І цими маніпуляціями, - Гнат махнув рукою на апаратуру, - ти не дотиснеш мене.

Олександр ледь помітно усміхнувся і Ярина помітила в його очах гордість. Бо син суперечив і відстоював свою думку. Хоч вона гадки не мала, про що мова, але потайки теж гордилася Гнатом. Колись він був менш досвідченим і не таким стійким у своїх рішеннях. З роками його характер міцнішав. І це відчувалося не лише у манері розмови, але й у вчинках.

- А ти дуже схожа на свого батька, - звернувся Олександр до Ярини.

Те, що він знайомий з Олексієм, не дивина. Але от про те, що Ярина його донька, знали одиниці. Тим паче її ніхто не знайомив з Рудківським старшим. Тому вона часто закліпала та одразу ж перепитала:

- Ви знаєте, чия я донька?

Олександр хитро примружився та оглянув Ярину з ніг до голови. Було в цьому погляді щось дивне. Саме так оглядають людину знайомі, які давно не бачили її. Але він не був знайомим, родичем, чи другом. Тому цей погляд виглядав нездоровим в даній ситуації.

- Знаю навіть більше, ніж ти можеш уявити.

Від його інтонації Ярині було ніяково. Спочатку почувалася конячкою, яку ретельно оглядали перед продажем, а після його слів піддослідним кроликом.

-  У мого батька, - втрутився Гнат, - є один великий недолік, про який я не втомлююся йому нагадувати при кожній зустрічі. - Ретельно досліджувати всіх, хто наближається до мене ближче, ніж на метр.