Глава 11. Не відпущу

Гнат не відводив погляду від Ярини. Вона глибоко дихала, хмурила брови, водила очима до вікна та знову поверталася до нього. Ярина хвилювалася. Значить інтуїція його не підвела. Було щось таке, чого він досі не знав. І це щось мучило її. Вона нагадувала йому поранену пташку, яка, попри біль у крилі, все одно летіла високо. Бо звикла бути вільною та незалежною. А щоб перебороти біль, міцно зціпила уста. Тільки цю пташку хотілося пригорнути до себе. Забрати її біль та прикрити своїм сильнішим крилом. Від всього та всіх.

- Я розповідала тобі, що приїхала тоді до тебе та відімкнула квартиру своїм ключем… - почала Ярина.

- Так, але мене цікавить, що було далі. Чому ти поцілувала Олега?

- Навмисне, - очі Ярини при цих словах блиснули злістю. – Мені не хотілося бути жертвою зради. Я прагнула зробити тобі боляче. Це рішення було спонтанним.

- Цілі ти досягнула, - хмикнув Гнат та ледь помітно усміхнувся.

- Ти тоді сказав…така, як усі, - Ярина зімкнула руки в кулаки та часто закліпала. Гнат ще не дослухав до кінця, але, дивлячись на Ярину, в нього серце рвалося на шматки, - я проводжала твоє авто і подумки прощалася з тобою. Мені було так боляче, - Ярина прикрила повіки та скривилася, - нестерпно боляче. А далі пам’ятаю, як опинилася в лікарні.

- Що? Як? Чому?

- Знепритомніла. Я втратила дитину, Гнате. Нашу дитину.

У Гната відібрало дар мови. Здавалося, що тисячі кувалд одночасно вдарили його по голові. Ярина почала плакати, а він не міг зрушити з місця. Тіло здавалося чужим, а мозок намагався переварити нову інформацію.

- Ти була вагітна? – спитав після паузи Гнат, - чому не сказала?

Ярина знизала плечима та шмигнула носом.

- Я не знала…сказала б…не допустила б…

Вона плакала і плач переходив на ридання. Мініатюрні плечі судорожно здригалися і Гнат не витримав. Підвівся, обійшов стіл та присів навпочіпки біля неї. Він злився. Страшенно злився. Подумки звинувачував себе та всіх дотичних до їхньої розлуки. Так само подумки будував план помсти. Такого не можна прощати чи спускати нанівець. Але зовнішньо намагався бути лагідним. Бо Ярина, яка нарешті розповіла основну таємницю, не припиняла плакати. Гнат взяв її долоні у свої. Притягнув до обличчя та почав заціловувати пальчики, долоні, зап’ястя. Ярина на мить замовкла, Гнат потягнув її за руки та підвівся разом з нею. Не встигла вона отямитися, бо відразу ж опинилася в міцних теплих обіймах.

- Пробач мені, ягідко, - він почав цілувати мокрі щоки, лоб, скроні, - пробач, що допустив це.

Подушечками пальців Гнат витирав заплакане обличчя і одразу ж заціловував.

- Гнате, припини.

Ярина відсторонилася та важко видихнула. Тепер вона була не просто пораненою пташкою, а тією, кого зцілили, а тоді нахабно знову поранили, змусивши пережити все знову.

- Ходімо.

- Куди?

Гнат потягнув Ярину за собою та підхопив її сумочку.

- Тобі потрібно на повітря.

- Я ж не…

- Хоч зараз не пручайся. Довірся.

Ярина йшла за Гнатом, а він міцно тримав її руку. Обом було байдуже на спантеличені погляди колег. Вони дійшли до ліфта та спустилися вниз. Таки Гнат мав рацію, бо як тільки Ярина вдихнула свіжого повітря, в голові роз’яснилося. Він повів її до свого автомобіля, а вона не могла та не хотіла пручатися. Втомилася бути сильною, тримати оборону та вдавати, що все гаразд.

- Куди ми їдемо? – спитала вона, пристібаючи пасок безпеки.

- Якомога далі від зайвих очей.

- Навіщо?

- Нам потрібно побути удвох, поговорити, помовчати.

Гнат впевнено їхав столичними дорогами. Він поки не знав, куди саме відвезти Ярину, але в одному був упевнений – їм необхідно зараз побути наодинці. Всі ці роки він люто ненавидів її, бо вважав зрадницею, мисливицею за грішми. Навіть уявити не міг, через що насправді вона пройшла. Втратила дитину, їхню дитину. Та він власноруч розірве кожного причетного до цього злочину.

- Я не відпущу тебе більше. – Заговорив Гнат після довгої мовчанки, - я доведу тобі, що нічого не втрачено, що може бути все краще, ніж колись.

Ярина відкинулася на спинку крісла в автомобілі та на мить заплющила очі. Після відвертої розмови та сліз на душі було якось незвично. Давно вона не відчувала такої легкості та свободи. Було абсолютно байдуже, куди віз Гнат. Вона відчувала фізичну втому та, на противагу цьому, душевне піднесення. Тільки це не була радість. Це відчуття порівнювалося з тим, як почувала себе людина, яка довгий період носила на спині та грудях важкий тягар, а тоді різко скинула його зі себе. Цей тягар не зник повністю, але поступово ставав меншим і від цього навіть дихалося легше.

- Спиш? – прошепотів Гнат.

Ярина розплющила очі та часто закліпала. Вона не спала, але дрімота все ж здолала її. Ярина оглянулася навкруги й зрозуміла, що автомобіль давно стояв на місці. Вони перебували посеред парку. Але раніше Ярина тут ніколи не була. Та й навколо не виднілося жодної душі. Тому вона зрозуміла, що Гнат вивіз її за місто.

- Втомилася, - мовила Ярина, - задрімала.

- Раніше я часто знаходив тебе у парках. – Мовив Гнат та вийшов з машини.