Розділ 62: Епілог

Весняне сонце повільно сповзало за обрій, фарбуючи небо у золотаво-рожеві відтінки. У дворі, неподалік від невеличкого будинку, де вони тепер жили, чути було запах свіжої землі й молодої трави. Маркіян стояв на ґанку, спершись плечем об дверний косяк, і дивився на жінку, яка, обережно ступаючи, йшла йому назустріч тримаючись за округлий животик

— Ти ж мав відпочивати, — злегка насупилася вона, але в її очах світилася ніжність.

— Я просто хотів подивитися, як захід сонця падає на твоє волосся, — відповів він. — І… знаєш, що подумав?

— Що? — вона зупинилася на сходинці, дивлячись на нього знизу вгору.

— Що я живий не просто так. Там, на війні, коли здавалося, що от-от — і все… Бог приберіг мене. Щоб я дочекався тебе. Щоб сьогодні стояв тут і чекав на нашу дитину.

Вона торкнулася його руки, притулившись щокою до його долоні.
— І я вірю, що саме ти — моя доля.

Їхній дім був просторим. Велика кухня, світла спальня з великим вікном, через яке вранці пробивалося сонце. У вітальні — м’який диван і книжкова полиця, на якій стояв їхній спільний фотоальбом. На одній зі світлин — він у формі, серйозний, з глибоким поглядом; на іншій — вони обіймаються на тлі зимового парку; а поруч — фото з маленькими дитячими черевичками на підвіконні. Дитяча світла і велика.

Через кілька місяців тут з’явиться новий голос — тихий плач, який змінить усе. І Маркіян вже відчував, як його серце готове розриватися від любові, якої в ньому вистачить і на дружину, і на дитину, і на цілий світ.

Він знав, що життя ще не раз поставить їх перед труднощами. Але тепер він не був один. У нього була сім’я. Його тил. Його найсвятіше.

Увечері, коли вони сиділи на дивані, загорнувшись у плед, він нахилився до неї й пошепки промовив:
— Знаєш, чому я більше не боюся майбутнього? Бо тепер воно — з тобою.

Вона усміхнулася й поклала його руку на свій живіт.
— А тепер ще й з ним… або з нею.

За вікном хтось сміявся, десь далеко гавкали собаки, але всередині дому панував затишок, який можна було назвати одним словом — щастя.

І в цю мить вони обидва знали: між ними немає вже жодних відстаней, ніяких “у мережі” чи “поза мережею”. Вони — сім’я. І попереду в них ціле життя.