Розділ 60: Ранок, який змінив усе

Проміння ранкового сонця тихо пробивалося крізь штори, малюючи золоті смужки на підлозі. Маркіян уже прокинувся — він лежав на боці, спостерігаючи за її обличчям. Вона спала спокійно, але блідість не зникла.

Він обережно торкнувся її плеча.
— Кохана… вже ранок.

Вона розплющила очі, ледь усміхнувшись.
— Як ти мене бережеш… навіть будиш так ніжно.

— Бо ти мені найдорожча. І сьогодні ми йдемо до лікаря, — сказав він тоном, який не терпів заперечень.

Вона сіла, накинула ковдру на плечі.
— Маркіян, може, не треба? Я просто… втомилася вчора.

— Я тебе знаю. Це не просто втома, — він підсунув їй чашку з теплим чаєм, який встиг приготувати. — І я не заспокоюсь, поки не дізнаюся, що з тобою все добре.

Вона відвела погляд, опускаючи руки на живіт, ніби несвідомо.
В голові промайнула думка, така смілива й неймовірна, що вона навіть злякалася її вимовити вголос.

— Добре… — нарешті тихо відповіла вона. — Але тільки якщо ти пообіцяєш, що не панікуватимеш.

— Домовились, — він нахилився, торкнувшись губами її чола. — Але готуйся, я планую тримати тебе за руку весь час.

Вона усміхнулась, але серце билося швидше. Бо глибоко всередині вона вже здогадувалася: можливо, їхня історія щойно отримала зовсім новий розділ.

У коридорі приватної клініки пахло свіжою кавою та стерильністю. Вона сиділа поруч із Маркіяном, пальці в його долонях були теплими, але трохи тремтіли.

— Дивись на мене, — тихо сказав він, нахилившись. — Все добре. Що б там не сказали, я з тобою.

Вона кивнула, хоч всередині серце билося так, ніби збиралося вирватися назовні.

Коли їх покликали до кабінету, лікар — спокійна жінка середніх років — привітно усміхнулася, переглянула картку і попросила кілька хвилин, щоб зробити УЗД.

Тиша, яку порушував лише тихий гул апарату, здавалася вічністю. Потім на екрані з’явилося щось маленьке, ледь помітне.

— Вітаю, — сказала лікар м’яко. — Ви на початку вагітності. Орієнтовно — п’ять тижнів.

Світ ніби завмер. Вона дивилася на екран, не вірячи, що ця крихітна тінь всередині — частинка їх обох.

Маркіян перший порушив тишу. Він стиснув її руку так, що вона відчула тепло до самого серця.
— Це… наше? — спитав він тихо, з тією самою інтонацією, якою колись вперше сказав їй “кохана”.

— Наше… — ледь чутно відповіла вона, і в куточках очей заблищали сльози.

Він нахилився, поцілував її в скроню і не відвів погляду з екрану.
— Я ж казав, що більше тебе не відпущу. Тепер — точно ніколи.

Вона вперше за цей день розсміялася крізь сльози.
— Ти ж розумієш, що тепер нас троє?

— Розумію, — він обійняв її, вже думаючи, як зробити так, щоб вона ні в чому не потребувала. — І я за це вдячний, як ніколи.

Він сидів поруч з нею в кабінеті, але свідомість наче відокремилась від тіла. Слова лікарки — “вагітність, п’ять тижнів” — ще не встигли осісти, а серце вже билося так, як колись на передовій, у перші секунди після команди “в атаку”.

Тільки тепер адреналін був інший — теплий, світлий.

Маркіян бачив перед очима не лікарняні стіни, а спалахи минулого: холодні окопи, запах гару, обличчя побратимів, яких більше немає. Там, на війні, він навчився не чекати від життя подарунків. Лише триматися за тих, хто поруч, поки можна.

А зараз Бог ніби взяв його закалене, обпаленим вітром серце і поклав туди щось ніжне, беззахисне, але найцінніше.
Сім’я. Дитина. Вона.

Він не знав, чим заслужив таке. Може, молитвами мами. Може, тим, що десь там, під свистом куль, не зламався, навіть коли хотілося впасти лицем у багнюку й лишитися.
А може, просто настав його час.

Маркіян дивився на маленьку плямку на екрані й відчував, що це — диво. Він, який звик віддавати все, тепер мав завдання зберегти найдорожче.
І в голові чітко прозвучало: “Ти більше ніколи не будеш сам. Тепер твоє життя має сенс, який не забере жодна війна.”

Він стиснув її пальці, і в душі стало тихо. Не від того, що небезпека зникла, а від того, що вперше за довгі роки він точно знав, куди йде.

Вони вийшли з клініки у ще прохолодний, але вже сонячний ранок. Місто жило своїм звичним шумом, та для Маркіяна все здавалося приглушеним, ніби хтось вимкнув фоновий звук, залишивши лише її кроки поряд і легке стискання його руки.

Він озирнувся, наче перевіряючи, чи безпечно, хоча це був мирний центр міста. Просто звичка. Тепер у цій звичці з’явився новий сенс — оберігати не лише її, а й те маленьке життя, про яке щойно дізналися.

— Слухай, — він зупинився на півдорозі, щоб подивитися їй у вічі. — З цього дня ти не носиш важких сумок, не бігаєш по вітру і не мерзнеш. І так, я офіційно беру на себе право носити тебе на руках, якщо буде треба.

Вона тихо засміялася, але в її погляді промайнуло щось нове — ніжність, змішана з легким трепетом.

— Маркіян, ми ж… тільки-но дізналися.
— І саме тому, — його голос став глибоким, майже командним, але теплим. — Ми не маємо жодної хвилини, щоб витрачати її не на вас двох.

Він уже думав про все: як переставить меблі, щоб у кімнаті з’явився куточок для дитячого ліжечка. Як відкладе гроші на речі, які знадобляться з перших днів. Як узимку возитиме її на теплі вихідні до моря, якщо лікар дозволить.