Розділ 58: Тільки ми

Промені зимового сонця пробивалися крізь фіранки, малюючи на стіні золоті смуги. Вона прокинулася від того, що він дивився на неї, ніби боявся пропустити навіть один її подих.

— Доброго ранку, моя, — його голос був тихий, але наповнений такою теплом, що серце стискалося.

Вона усміхнулася й обійняла його за шию. Декілька хвилин вони просто лежали мовчки, слухаючи, як за вікном оживає місто.

— Знаєш… — почав він, — я не хочу чекати. Не хочу готувати бенкет, шукати ресторан, терпіти цих чужих людей, які будуть робити вигляд, що знають нас. Хочу лише тебе.

Вона підняла голову й подивилася в його очі. Там не було сумнівів.
— І я не хочу, — тихо відповіла вона. — Хочу, щоб усе було тільки для нас.

— Тоді розпишемось, — його пальці ніжно погладили її волосся. — Без гостей, без метушні. Просто ми.

— Як у кіно, — усміхнулася вона.

— Ні, — він поцілував її у лоб, — краще, ніж у кіно. Бо це — наше.

Вони ще довго жартували, придумуючи, як поїдуть вранці до РАЦСу, і що скажуть знайомим, коли ті раптом помітять кільця. Було відчуття, що вони вирішили щось велике й важливе, і ніхто вже не зможе це зупинити.

Він тримав її руку, а вона відчувала — тепер вони справді команда.

Ранок був тихим і трохи морозним. Вона прокинулася ще до світанку, щоб приготувати чай і тихенько розбудити його поцілунком. Він відкрив очі, побачив її усмішку — і все. Вони обидва знали, що сьогодні.

Вбралися просто: вона — у світлу сукню з м’якої тканини, що ніжно спадала на коліна, і пальто кольору кави з молоком. Він — у темно-синьому костюмі, але без краватки, лиш з розстібнутим верхнім ґудзиком сорочки. Кожен їхній рух був спокійним, впевненим.

Дорогою вони майже не говорили — лише трималися за руки, час від часу обмінюючись короткими поглядами. Місто ще дрімало, вулиці були напівпорожні, і здавалося, що весь світ залишився десь осторонь, дозволяючи їм цей особливий простір.

РАЦС зустрів їх теплим світлом ламп і тихим шурхотом паперів. Працівниця, зрозумівши, що гостей немає, лише тепло всміхнулася й допомогла заповнити бланки.

— Ви готові? — запитала вона, коли все було підписано.

Він подивився на неї. У його погляді було все — і обіцянка, і спокій, і відчайдушне «ніколи більше не відпущу».
— Так, — відповіли вони одночасно.

Він узяв її за руку, коли їм вручили свідоцтво. На їхніх пальцях блиснули нові обручки. Вона відчула, як від хвилювання трохи тремтять пальці, але його тепло їх заспокоїло.

Вийшовши надвір, вони не поїхали додому. Він підхопив її на руки просто на сходах і тихо прошепотів:
— Тепер ти моя назавжди.

Їй не хотілося спускатися на землю. І, можливо, вони справді летіли — принаймні у власному світі, який тепер офіційно належав тільки їм двом.

Після розпису вони вирішили, що повертатися одразу додому — занадто просто для такого дня. Місто вже прокинулося, але ніщо не могло зіпсувати їхню тишу. Він запропонував піти туди, де вони вперше зустрілися наживо — у ту саму маленьку кав’ярню на розі, з великим вікном і запахом кориці.

Вони сіли за свій столик. Замовили улюблені напої — їй капучино з карамеллю, йому чорну каву без цукру — і шматок теплого штруделя на двох. Говорили про дрібниці, сміялися, згадували, як усе починалося в чаті, і що б вони сказали собі тоді, знаючи, що все закінчиться отак.

Він тихо поклав руку їй на коліно під столом, і вона відповіла йому м’яким поглядом. У цьому було стільки ніжності, що навіть офіціант, підносячи замовлення, зупинився на мить і ледь усміхнувся.

Вечір вони вирішили провести вдома. Вона швидко переодяглася в улюблену м’яку сукню, запалила свічки по всій кімнаті, а він відкоркував пляшку вина, яку зберігав «на особливий випадок».

Вони вечеряли прямо на підлозі, розстеливши плед. Їли повільно, зупиняючись, щоб обійнятися чи торкнутися губами щоки. Слухали музику, говорили про майбутнє — але без планів, просто мріяли.

Коли він нахилився, щоб поцілувати її, у світлі свічок обручки на їхніх пальцях знову блиснули. І їй здалося, що саме в цю мить вона зрозуміла: справжнє свято — не у феєрверках, а в тому, що поруч сидить її людина.

Вони залишилися так — удвох, без фото, без гучних тостів, але з відчуттям, що віднині кожен їхній день буде маленьким продовженням цього вечора.