Розділ 55: “Ну ти й дав, брате”

Пізній вечір. Маркіян сидів у своєму під’їзді, чекаючи, поки машина прогріється. До нього підійшов Стас — бойовий побратим, з яким вони ділили і бліндаж, і сухпайки, і мовчання в найтяжчі дні.

— О, майоре, ти де пропав? — усміхнувся Стас, хлопаючи його по плечу. — Думав, ще десь по госпіталях тиняєшся.

— Та ні, — спокійно відповів Маркіян. — Госпіталі вже позаду. Тепер інший фронт.

— І що за фронт? — підморгнув той. — Не кажи, що знову в чатах сидиш з вечора до ранку.

Маркіян не одразу відповів, затягнувся цигаркою, випустив дим і ледь помітно всміхнувся.
— Пам’ятаєш ту дівчину з чату, про яку я тобі колись писав?

— Та пам’ятаю, — Стас пирснув зі сміху. — Ти ж навіть імені мені не казав, усе “одна знайома”.

— Тепер можу сказати. Її звати Зоряна. І… — він зробив паузу, ніби перевіряючи, як це звучить уголос, — я зібрався одружитися.

Стас завис на кілька секунд.
— Одружитися? З дівчиною з того самого чату?

— З тією самою, — підтвердив Маркіян. — І жодних “але”.

Стас сів на капот машини, витріщившись на нього.
— Брате… ти вмієш дивувати. А я думав, ти просто переписуєшся, щоб не нудьгувати.

— Я теж так думав, — відповів Маркіян, і в його голосі прозвучало щось, чого Стас давно не чув — легкість. — А потім виявилось, що це… моє життя.

Стас повільно кивнув і ляснув його по плечу.
— Ну що ж, майоре, раз вже ти наважився, то я, мабуть, буду першим у списку гостей.

— Будеш, — всміхнувся Маркіян. — І готуй тост. Не з фронтових, а з нормальних, людських.