Розділ 54: Вечір у гуртожитку

Зоряна поверталася з навчання повільно, хоча ноги самі хотіли бігти. Весь день вона відчувала його погляд десь у пам’яті, тепло його рук, те, як він вимовив: "Тепер ти моя."

Біля гуртожитку вже чекав його позашляховик. Він стояв, спершись на дверцята, і тримав у руках невелику коробку, перев’язану стрічкою.

— Що це? — здивувалася вона, підходячи.

— Перше з того, що ти поступово перевезеш до мене, — відповів він, усміхаючись. — Почнемо з того, що тобі знадобиться вже сьогодні.

Вона відкрила коробку й побачила теплий плед і світшот у кольорі, який він на ній любив.

— Маркіян… — вона хотіла щось заперечити, але він узяв її за руку.

— Я серйозно, Зоряно. Це не просто слова. З тієї ночі все змінилося. Я не хочу, щоб ти після чергування чи навчання поверталася сюди, в холодні стіни. Я хочу, щоб ти приходила додому. До мене.

Вона вдихнула глибше.
— А якщо я ще не готова?

— Готова, — сказав він тихо, але впевнено. — Бо ми обоє вже зробили вибір.

Він провів її до машини, і вона не заперечувала. Всередині було затишно й тепло. Їхній чат тепер уже був не про "як минув день", а про плани на завтра, покупки для кухні, навіть про те, який колір штор вибрати.

І коли він залишив її біля гуртожитку цього разу, вона вже знала — наступного тижня частина її речей поїде з нею.

Зоряна виходила з гуртожитку з невеликим чемоданом у руках. На дворі вже сутеніло, дрібні вогники ліхтарів відбивалися у калюжах після дощу. Біля входу, як і вчора, стояв його позашляховик, але цього разу Маркіян не просто чекав — він тримав у руках термос із гарячим чаєм і її улюбленими круасанами.

— Готова? — запитав він, забираючи чемодан.

— А ти впевнений, що я не створю тобі безлад? — пожартувала вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Ти створиш мені життя, — тихо відповів він і допоміг їй сісти в авто.

Дорога була майже без слів. Він тільки тримав її руку на коробці передач, час від часу стискаючи пальці, ніби боявся відпустити навіть на мить.

Квартира зустріла теплом і світлом. На кухонному столі стояла вечеря, накрита, ніби в ресторані: свічки, вино, тарілки з її улюбленою пастою.

Вона обернулася до нього, але він уже дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.

— Я знаю, що це швидко, Зоряно. Але я також знаю, що не хочу більше прокидатися без тебе. Не хочу чекати, не хочу вдавати, що ми можемо розійтися кожен у свій бік. — Він відкрив коробочку, і в золотому світлі свічок заблищала каблучка. — Будь моєю. Назавжди.

Вона застигла, вдихнула глибше, і в очах з’явився блиск — не від свічок, а від емоцій, які вона вже не приховувала.

— Так, — прозвучало тихо, але впевнено.

Він підвівся, обійняв її так міцно, ніби боявся, що вона розтане. Поцілунок був не просто ніжним — у ньому була обіцянка тримати, берегти і більше ніколи не відпускати.

Того вечора вони вже не думали про гуртожиток чи центр. Їхній дім починався тут.

Перші промені сонця ледь пробивалися крізь напівзакриті штори. Вони розтягнули теплий світловий слід по підлозі, зачепили край ліжка і зупинилися на її обличчі. Зоряна повільно прокинулася, відчуваючи тепло його руки, що все ще лежала на її талії.

Маркіян не спав. Він спокійно дивився на неї, як дивляться на щось дороге, від чого неможливо відвести погляд.

— Доброго ранку, наречена, — сказав тихо, так, ніби боявся злякати цю мить.

Вона всміхнулася і ще ближче пригорнулася.
— Доброго ранку, майоре.

— Це ми ще поправимо, — жартівливо відповів він. — Скоро буде "дружино".

Вона відчула, як у грудях щось тепле розливається хвилею. Це було нове відчуття — впевненість у тому, що її кохання тут, поруч, і нікуди не зникне.

— Що будемо робити сьогодні? — запитала вона, трохи мружачись від сонця.

— Ми? — він провів пальцями по її волоссю. — Сьогодні я вперше зможу сказати всім друзям, що моя наречена існує не лише у чатах. І ввечері ми поїдемо подивитися квартиру побільше. Бо ця, здається, замала для нас двох… і для майбутніх.

Вона підняла брови.
— Майбутніх кого?

— Тих, хто буде бігати по кімнатах і кричати "мамо", — спокійно сказав він.

Її сміх злився з його тихим сміхом, і цей звук наповнив квартиру краще за будь-яку музику.

Того ранку вони не поспішали вставати. Кава могла зачекати, як і новий день. Бо зараз найважливіше було те, що вони вперше прокидалися як ті, хто більше не шукає один одного — знайшли.