Розділ 52: Вечір у гуртожитку

Зоряна поверталася до гуртожитку після занять, тримаючи в руках теку з конспектами. Осінній вітер крутив у повітрі сухе листя, а під ліхтарями воно падало золотими спіралями просто під ноги. Вона вже готувалася набирати код від вхідних дверей, коли почула знайомий голос:

— І що це за серйозна панянка йде, навіть не озирається?

Вона різко підняла голову — біля огорожі, трохи в тіні, стояв Маркіян. У темному пальті, з рук у кишенях і тією самою ледь стриманою усмішкою, яка завжди змушувала її серце битися швидше.

— Ти… Що ти тут робиш? — здивування змішалося з радістю.

— Хотів переконатися, що ти дійшла додому, — відповів він, підходячи ближче. — І… трохи скучив.

Вона на мить розгубилася. Все-таки гуртожиток — не найромантичніше місце для зустрічей. Але в його погляді було стільки тепла, що вона одразу забула про незручності.

— Зачекай хвилинку, я тільки речі занесу, — сказала вона і швидко зникла всередині.

Через кілька хвилин вона вийшла вже без теки, з легким шарфом на шиї.
— Можемо трохи пройтися? — запитала.

Вони йшли тихими вулицями, поруч, іноді торкаючись плечима. Говорили про дрібниці, сміялися, ділилися думками. Біля лавки під кленами він зупинився і дістав з сумки невелику коробочку.

— Це тобі. Просто так. — У коробці лежав маленький кулон у формі крила.

— Маркіяне… — вона не змогла закінчити, лише обняла його.

Він тримав її міцно, вдихаючи запах її волосся, і тихо сказав:
— Я хочу бути поруч у твоєму житті, навіть у звичайні вечори, ось так.

Вони ще довго сиділи на лавці, поки холодний вечір не змусив їх повернутися. І весь шлях назад вони трималися за руки, ніби боялися відпустити одне одного хоча б на мить.