Розділ 51: Ніч без бар’єрів

Вони ще довго сиділи на кухні, пили каву, сміялися з дрібниць, але між словами вже тягнувся тонкий струм очікування. Погляди зустрічалися довше, доторки залишалися теплими на шкірі, навіть коли руки вже віддалялися.

Коли він прибрав чашки й повернувся до неї, у його кроці було щось нове — впевнене і водночас дуже обережне.
— Залишайся, — сказав він просто, ніби це було найприродніше у світі.

Вона кивнула. І в тому кивку було більше, ніж у будь-якому поясненні.

Він провів її коридором до кімнати, де світло лампи падало м’яко, відкидаючи золотисті відблиски на стіни. За вікном тихо шумів нічний вітер, а всередині все було зосереджено лише на них двох.

Спершу — тихий сміх, бо хтось із них сказав щось буденне, намагаючись розвіяти напруження. Потім — теплий дотик його руки до її щоки. Погляд, у якому не залишилося жодних бар’єрів. І повільний, впевнений нахил, щоб поцілувати її.

Той поцілунок був інший — у ньому було не запитання, а відповідь. Він тривав довго, ніби вони боялися, що час спробує їх роз’єднати.

Вони говорили пошепки, торкалися одне одного так, ніби вчили напам’ять кожен рух, кожен подих. Відчували тепло, яке не потребувало зайвих слів.

Ніч розгорнулася плавно — з ніжністю, яка переходила в глибше почуття, і з відчуттям, що нарешті можна бути справжніми. Без ролей, без формальностей, без стін між ними.

Коли вони заснули, її голова лежала на його плечі, а його рука легко тримала її, наче він боявся відпустити навіть уві сні. І вперше обом було абсолютно спокійно — так, ніби вони знайшли своє місце.

Перші промені сонця ковзнули крізь напівзасунуті штори, розфарбувавши кімнату м’яким золотом. Зоряна прокинулася від тихого шурхоту — Маркіян, сидячи поруч на краю ліжка, відгортав пасмо її волосся з обличчя.

— Доброго ранку, кохана, — сказав він низьким голосом, у якому змішалося тепло й щось глибше, важливіше.

Вона ще кілька секунд лежала, дивлячись на нього, і тільки тоді відповіла тихим, сонним:
— Доброго…

Він нахилився, торкнувся її губ коротким, але щирим поцілунком, ніби хотів переконатися, що вона справді тут, поруч, і це не сон.

— Ти розумієш… — він затримав погляд на її обличчі, — після вчорашнього я тебе вже нікуди не відпущу.

Зоряна відчула, як щось стислося в грудях — не страх, а якась глибока впевненість, що він каже це всерйоз. Її рука ковзнула в його долоню, і пальці переплелися так міцно, ніби вони давно шукали одне одного.

— І не треба, — тихо відповіла вона.

Він усміхнувся і, не відпускаючи, ліг поруч. Вони лежали в тиші, слухаючи, як десь далеко прокидається місто. Для них час перестав поспішати — кожна секунда цього ранку була наче маленька вічність.

Вона відчувала його тепло, його присутність, і знала: після цієї ночі він став частиною її життя так само, як вона — його.

Зранку, поснідавши Маркіян запросив Зоряну на озеро.

— Далеко ми їдемо? — запитала вона, сідаючи в машину.

— Побачиш, — він усміхнувся загадково, і в цій усмішці було щось від хлопця, який планує вразити дівчину.

Дорога вела до невеликого озера. Там, під старими вербами, стояв дерев’яний пірс і кілька лавок. На одній уже лежав плед, термос з кавою і коробка з її улюбленими круасанами.

— Ти серйозно? — вона засміялася, але в голосі прозвучала ніжність.

— Дуже серйозно, — він розклав плед і запросив її сісти. — Хотів, щоб наше побачення було там де тільки ми двоє.

Вони сиділи, спостерігаючи, як легкі хвилі торкаються дерев’яних дощок пірсу. Він розповідав смішні історії зі служби, але уникав тем, від яких у нього темнішали очі. Вона ділилася планами на навчання, а він уважно слухав, іноді торкаючись її руки.

— Знаєш, — він нахилився трохи ближче, — після сьогоднішнього ранку я зрозумів, що хочу, аби всі мої дні починалися з тобою.

Вона відчула, як серце робить зайвий удар. І коли він узяв її за руку, вона вже знала — ніяких бар’єрів більше немає.

Вечір закінчився тим, що вони довго стояли біля машини, обіймаючись. І коли він поцілував, це було вже не обережне торкання, а впевнений жест чоловіка, який знає, що його серце обрало.