Розділ 49: Останній день практики

Вранці Зоряна довго вибирала, що вдягти. Формально — це був звичайний робочий день у реабілітаційному центрі, але для неї він відчувався як прощання з чимось важливим. А ще — як початок чогось нового.

У коридорах пахло кавою та чистотою, чути було звичні кроки пацієнтів і тихий сміх медсестер. Але сьогодні кожен її погляд у бік кабінету Маркіяна був більш… особистим.

Він з’явився ближче до обіду — у звичайній сірій кофті, але вже без милиці. Його хода була трохи обережною, проте впевненою.

— Ну що, реабілітолог-практикантко, — підморгнув він, — ще один день, і більше ти не зможеш виписувати мені чаї замість процедур.
— А ти, пацієнте, більше не зможеш скаржитися саме мені на меню в їдальні, — усміхнулася вона.

Вони обмінялися поглядом, у якому було стільки невимовленого, що їй довелося відвести очі, аби ніхто зі співробітників не помітив.

Після обіду вони вийшли на подвір’я центру, де ще тримався легкий іній.

— Завтра я офіційно виписаний, — сказав він. — І ми більше не будемо бачитися тут.
— Але будемо бачитися, — тихо додала вона.
— Частіше. І не під наглядом медперсоналу, — в його голосі прозвучала та сама тепла хриплість, яку вона вже почала впізнавати.

Він провів її поглядом, коли вона повернулася до корпусу, і цього разу між ними не було того старого бар’єру, що відділяв “пацієнта” від “практикантки”.

Вона: І все. Тепер ти не зможеш мене підловити в центрі.
Він: Можу підловити в будь-якому іншому місці.
Вона: Це погроза чи обіцянка?
Він: Обіцянка. І завтра почну виконувати.
Вона: І куди ти мене завтра поведеш?
Він: Туди, де ти забудеш, що я був твоїм “майором у центрі”.

Вона читала це, відчуваючи, як у грудях наростає тепле хвилювання. Завтра починалося їхнє “поза центром”.