Розділ 47: Запрошення, яке змінює все

Після того ранкового випадку в центрі Зоряна кілька годин не могла зосередитися на роботі. Їй знову й знову згадувалося, як він став між нею та тим чоловіком, як його погляд темнів від люті й водночас світився турботою.

Ближче до вечора, коли вона вже закінчувала процедуру для одного з пацієнтів, отримала повідомлення від нього:

Маркіян: Сьогодні ввечері в мене є ідея. Без пояснень. Просто після роботи не йди додому.

Вона завмерла, на мить уявивши всі можливі варіанти. Серце підказувало, що це щось більше, ніж просто кава після зміни.

Коли вона вийшла з центру, він уже чекав. Ніяких пафосних жестів, просто кивок і ледь помітна усмішка:
— Поїхали.

Вони піднялися ліфтом до його квартири. Усередині панувала тиша, але відчувалося, що він готувався: стіл — накритий білою лянною скатертиною, дві тарілки, акуратно складені серветки. У вазі — гілки калини з яскравими ягодами.

— Це… ти? — вона не повірила, коли побачила паруючі страви. Домашні вареники, тушковане м’ясо, пиріг з яблуками.

— Спробував згадати, як це робила мама, — тихо відповів він, трохи знітившись, наче розкрив частину себе, яку зазвичай ховав.

Він запросив її сісти, налив узвар, слухав, як вона сміється над його жартами про кулінарні “бої” на кухні. Та найбільше їй запам’яталося не їжа, а те, як він дивився на неї в м’якому світлі лампи — без форми, без маски майора, просто чоловік, який впускає її у свій дім.

І десь у тій тиші між словами вони обоє відчули: ця вечеря — не просто сюрприз, а крок, який змінює їхній простір “у мережі” на реальність.

Вечеря закінчилася повільно. Не тому, що вони зволікали з їжею, а тому, що не хотіли поспішати з моментом. За вікном сніг ледь помітно сипався, підсвічений ліхтарями, а в його квартирі було тепло і тихо.

Він прибрав тарілки, але залишив пиріг, ніби хотів, щоб ще була причина сидіти за одним столом. Зоряна розглядала книги на його полиці — військова історія, психологія, кілька потертих томів класики, які вона теж любила.

— Не думала, що ти читаєш Ліну Костенко, — сказала вона,

обережно торкаючись корінця книги.

— Я не думав, що ти залишишся після пирога, — усміхнувся він, але в його голосі була глибша нота.

Вони сіли на диван, і між ними залишився зовсім маленький проміжок — той, що можна подолати одним нахилом. Вона відчула, як пальці його руки мимохідь торкнулися її коліна. Не впевнено, наче він дозволяв собі рівно стільки, скільки можна, і ще трохи.

— Ти… не мусив цього робити, — тихо мовила вона.
— Хотів, — відповів він без паузи. — Іноді хотіти — достатньо.

Він дивився на неї так, що їй стало важко дихати. Його погляд ковзнув на її губи, і Зоряна вперше не відвела очей. Їх розділяло кілька подихів.

Маркіян повільно нахилився, але зупинився, наче запитуючи дозвіл без слів. І в цю мить вона сама скоротила відстань — легкий дотик губ, несміливий, але теплий, як те світло, що лилося з лампи.

Він не поглибив поцілунок, лише затримався, відчуваючи її присутність, її смак і той трепет, який здавався їм обом забороненим і необхідним водночас.

Коли вони відсторонилися, він тихо прошепотів:
— Малеча… це може все змінити.
— Я знаю, — відповіла вона, і її усмішка була водночас щасливою й тривожною.