Розділ 46: Вечір, що стирає кордони

Зоряна вийшла з центру останньою. Осінній вечір був тихий, лише світло ліхтарів розмальовувало асфальт золотистими плямами.
Вона трохи хвилювалася, бо знала — він чекає. І не як пацієнт, не як знайомий із чату, а як чоловік, який учора вже торкнувся її губ.

Маркіян стояв біля своєї машини. Коли побачив її, дверцята відчинилися без жодного слова.
Вона сіла, і в салоні одразу відчула його запах — легкий, теплий, змішаний із кавою, якою, мабуть, грівся в очікуванні.

— Куди? — запитала вона, намагаючись не видати, що серце б’ється швидше.

— Не важливо. Головне — щоб ми були там удвох, — відповів він, і в голосі було щось м’яке, але впевнене.

Він повіз її за місто, туди, де темніли силуети дерев і виблискувала вода. Маленька альтанка на березі, термос із чаєм, плед.
Вони сіли поруч, спершу говорили про дрібниці — як пройшов день, чи складною була практика, як він почувається. Але з кожною хвилиною паузи між словами ставали довшими.

Він взяв її руку — просто поклав свою поверх, і вона не відвела.

— Зоряно… — тихо сказав він, нахиляючись ближче. — Учора я зрозумів, що тримав цю межу надто довго.

— А сьогодні? — її голос теж став тихішим.

— Сьогодні я не хочу нічого тримати, — його пальці ковзнули по її щоці, і вона ледь вловила, як він вдихає її запах.

Їхні губи зустрілися знову, цього разу без вагань. Поцілунок був глибший, тепліший, із тим прихованим голодом, який накопичувався тижнями.
Їй здавалося, що світ навколо зупинився — тільки їхнє дихання, плед, що сповз на землю, і вода, яка тихо плине поруч.

Він обійняв її, притиснувши ближче, і цього разу вона відчула його серце так само чітко, як і своє.

— Якщо підеш зараз, — прошепотів він, — я буду рахувати години до наступної зустрічі.

— Тоді не відпускай, — відповіла вона.

Вони залишилися там ще довго, не думаючи ні про час, ні про правила, ні про те, що завтра знову доведеться вдягати маски стриманості.