Розділ 43: Після поцілунку

Ранок у центрі почався, як завжди — шелест паперів у реєстратурі, тихий гул кавоварки, кроки пацієнтів по коридору. Але для Зоряни все було інакше. Вона йшла до кабінету, і кожен звук здавався гучнішим, а кожен рух — помітнішим.

Маркіян сидів на лаві біля вікна, ніби чекав її. У руках — папка з призначеннями, але очі дивилися тільки на неї.

— Доброго ранку, майоре, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Доброго, малеча, — тихо відповів він, і кутик його вуст ледь піднявся. Це «малеча» у стінах центру завжди звучало наче таємний пароль, і тепер воно гріло ще сильніше.

Вона підійшла, перевірила розклад.
— Сьогодні у нас легка програма, — сказала, гортаючи папери. — Більше роботи з плечовим суглобом, трохи координації.

— А ви не думаєте, що нам би треба більше часу на «соціальну реабілітацію»? — з легким натяком промовив він.

Вона підняла погляд.
— Це в програмі не прописано.
— Ну, іноді треба виходити за межі програми.

Її пальці торкнулися його руки, коли вона передавала еспандер. І він, замість того щоб одразу взяти його, ледь стиснув її пальці. Коротко, але досить, щоб серце знову зірвалося з ритму.

Тренування йшло як завжди, але щоразу, коли вона наближалася, він ловив її погляд. Не просто дивився — тримав його, немов перевіряючи, чи вона готова зробити наступний крок.

Після заняття він встав, підійшов ближче, ніж було необхідно, і тихо сказав:
— Сьогодні після роботи… давай без кав’ярень. Просто прогулянка.

Вона кивнула, не довіряючи голосу.

— І… — він нахилився ближче, так, що вона відчула тепло його подиху. — Можливо, я знову забуду, що нам «не можна».

Її щоки запалали, але вона не відступила.

— Тоді й я забуду.