Розділ 41: Наступний день

Маркіян сидів у холі після процедур, тримаючи в руках папку з аналізами, але думками був зовсім не в них. Його погляд мимоволі ковзнув до дверей кабінету, з якого мала вийти вона.
Він уже кілька разів ловив себе на тому, що чекає саме цієї хвилини — як відкриються двері, і вона з’явиться, поправляючи волосся чи тримаючи у руках блокнот.

Двері відчинилися.
Вона вийшла, усміхнувшись якимось своїм думкам, і на мить не помітила його.
— Доброго ранку, малеча, — сказав він тихо, але з тим самим тоном, який вона впізнала б навіть серед сотні голосів.
— Доброго, — відповіла, зупинившись поруч. — Ви вже все?
— З процедур — так, — зробив паузу, — але є одне… прохання.

Вона підняла брови, трішки здивована.
— Яке?
Він перевів подих, ніби перед ривком:
— Чай. Сьогодні. Після твоєї зміни.

Вона завмерла на секунду. Це не було випадкове «перетнемось колись». Це було запрошення, яке змінює щось у їхніх рамках.
— Чай? — повторила, і в її голосі було і здивування, і тихе тепло.
— Так. Не у центрі. Не як практикантка і пацієнт. Як двоє людей, які… давно хотіли зустрітися.

Вона відчула, як серце б’ється швидше.
— Добре, — сказала тихо. — Але… тоді ви обіцяєте, що не будете про це шкодувати.
Він ледь усміхнувся:
— Малеча, є речі, про які шкодують, якщо не роблять.

Вона пішла до наступного пацієнта, але його слова ще довго звучали в голові. А він сидів у кріслі й ловив себе на думці, що вперше за довгий час чекає вечора з нетерпінням.

Вона
Зоряна закрила двері гуртожитку й сперлася спиною на холодну стіну. У голові було лише одне: Чай з ним.
Вона не знала, що більше хвилює — те, що він старший, чи те, що це той самий «людина з тінню».

Відкрила шафу. Сукня? Ні. Це виглядало б так, ніби вона занадто готувалася. Джинси? Занадто буденно.
Вибрала м’який светр кольору топленого молока, джинси світлого деніму й теплий шарф, який пахнув корицею — бабуся прислала ще з села.
Довго крутилася біля дзеркала, вирішуючи, залишити волосся розпущеним чи зібрати.
Врешті залишила його вільно спадати на плечі.
— Наче просто чай, Зоряно, — сказала собі вголос, — але чому ж руки тремтять?

Він
Маркіян сидів у своїй кімнаті в центрі й дивився на шафу з формою, сорочками, светрами.
Чай, а в мене ніби операція на завтра.
Врешті дістав темно-синю сорочку, не надто офіційну, але й не зовсім буденну. Джинси. Годинник, який носив рідко.
Подивився в дзеркало й трохи насупився — втома на обличчі нікуди не зникла. Але в очах з’явилося щось нове — неспокій і очікування.
Він зловив себе на тому, що кілька разів глянув на телефон: чи не напише вона, що передумала.

Він: Ще не передумала?
Вона: Ні. Хоча могла б.
Він: Чому?
Вона: Бо ви… небезпечні.
Він: Я? Майор, з пошкодженим коліном і надлишком кави в крові?
Вона: Саме так.
Він: То я в небезпеці. І вже йду туди свідомо.

Вона прочитала його останнє повідомлення й усміхнулася.
А він, вимкнувши телефон, повільно вдихнув і вийшов з кімнати, думаючи лише про те, щоб уперше побачити її за межами стін центру.