Розділ 40: Реабілітаційний центр

Зоряна увійшла в зал, відчуваючи знайомий запах — суміш антисептика і чогось теплого, домашнього, що приносили родичі пацієнтів у контейнерах. Сонце крізь великі вікна падало смужками на підлогу, ніби розрізало простір на світлі та тіні.

Вона тримала планшет із планом процедур, намагаючись бути максимально зосередженою.
— Доброго ранку, — сказала, ніби нічого особливого не сталося.

Маркіян сидів на лавці біля тренажера, уже в спортивній формі, з перев’язаним коліном. Він підняв на неї погляд — коротко, але достатньо, щоб її серце зробило непередбачуваний стрибок.
— Ранок, малеча, — тихо відповів він, і в його голосі було щось… м’якше, ніж зазвичай.

Вона відчула, як у пам’яті спалахнула вчорашня мить. Його рука на її руці. Погляд. Тиша, в якій вони обидва щось відчули.

— Почнемо з розминки, — сказала вона, намагаючись вдягти на голос робочий тон.
Він кивнув, підійшов до тренажера, але між ними знову виникла та сама невидима нитка, яку жоден із них не наважувався обірвати.

Вона допомогла йому закріпити ремінь на нозі. Її пальці на мить ковзнули по його шкірі — зовсім випадково, але іскра знову відгукнулася десь глибоко. Він трохи напружився, але не відсмикнувся.

— Як ніч? — спитала вона, дивлячись на екран тренажера, щоб уникнути його очей.
— Тихо. А в тебе?
— Так само.

Вони говорили короткими фразами, але в паузах між ними вміщалося набагато більше, ніж у словах.

Наприкінці заняття він подивився на неї довше, ніж слід.
— Добре працюємо, малеча.
— І ви теж, майоре, — усміхнулася вона, і в цьому «майоре» було більше тепла, ніж офіційності.

Він узяв рушник, витер піт, і, вже виходячи, кинув:
— Буває, що наступний крок — найважчий. Але іноді його треба зробити.

Вона стояла з планшетом, не впевнена, чи він мав на увазі вправи… чи щось зовсім інше.

Зоряна сиділа на підлозі, обперта спиною об ліжко. Лампа кидала теплий жовтий світло, а ноутбук на столі миготів невідправленими повідомленнями. Вона відкрила їхній чат — знайомий зелений фон, кілька незавершених фраз, і курсор, що мигав, ніби підганяв: пиши.

Вона:

Сьогодні ви були дуже зосереджений.
Майже не жартували.

Він відповів швидко, як завжди, коли, ймовірно, сидів з телефоном у руках, не відволікаючись:

Він:

А ти сьогодні була дуже серйозна.
Іноді думаю, що ми обоє боїмося сказати те, що крутиться на язику.

Вона завмерла, читаючи. Пальці зависли над клавіатурою.

Вона:

Може, ми просто обережні.
Бо в деяких випадках обережність рятує.

Він:

А іноді вона заважає жити.

Пауза. Її серце билося швидше.

Вона:

Ви про що зараз?

Він:

Про те, що є речі, які не можна довго тримати в собі.
Бо потім буде пізно.

Вона втягнула повітря, як перед стрибком у холодну воду.

Вона:

Ви завжди такий… прямолінійний?

Він:

Ні. Але з тобою хочеться бути чесним.
Навіть якщо це неправильно за всіма правилами.

Її долоні стали гарячими. Вона не знала, що більше тривожить — його слова, чи те, що вона чекала чогось подібного.

Вона:

А якщо хтось дізнається?

Він:

Тоді скажу, що це була моя відповідальність.

Вона не відповіла одразу. Довго дивилася на його останнє повідомлення, і відчувала, як між ними натягується тонка нитка — не від чатів, не від інтернету, а від чогось набагато глибшого.

Він, через кілька хвилин:

Доброї ночі, малеча.
І… не бійся робити кроки.

Вона ледь усміхнулася.

Доброї ночі, людино з тінню.

Телефон згас, але сон цієї ночі так і не прийшов одразу.

Осіннє сонце крізь великі вікна малювало на підлозі довгі прямокутники світла. У залі стояв тихий запах свіжого дерева від шведських стінок і легкий аромат ментолу від мазей, якими обробляли м’язи пацієнтів.

Зоряна перевірила графік — його ім’я стояло в другій половині дня. Коли він зайшов, на ньому була звична темно-зелена спортивна кофта, рукава трохи закочені. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного — як люди, які мають спільну таємницю, але ніхто інший у залі про неї не знає.

— Доброго дня, — вона перша порушила тишу.
— Привіт, малеча, — сказав він так тихо, що це більше нагадувало подих.

Вона зробила вигляд, що не почула прізвиська, і показала йому на тренажер для розробки плеча.
— Сідайте. Сьогодні робимо трохи довше, але без перевантаження.

Він слухняно сів, але коли вона нахилилася, щоб перевірити кріплення ременя, він раптом, майже непомітно, торкнувся пальцями її зап’ястя. Звичайний жест, неначе хотів допомогти… але пальці затрималися на долю секунди довше, ніж треба.