Розділ 39: Пів кроку ближче

Зоряна заходила до зали реабілітації, як завжди, із планшетом у руках і тим своїм спокійним, але уважним поглядом. Вона вже звикла до того, що майор Твардовський на процедурі поводиться стримано: коротко вітається, слухає інструкції, виконує вправи — і жодних зайвих слів.

Та сьогодні щось було інакше.
Він підняв очі, коли вона підійшла, і вперше затримав погляд. Не швидкий обмін «Доброго дня», а секунд дві-три, в яких було більше, ніж просто формальність.

— Як рука сьогодні? — запитала вона, вмикаючи таймер на розминку.

— Краще. Мабуть, вперше без болю вночі, — відповів він, і в його голосі з’явилася легка м’якість.

Вона кивнула, записуючи результат у планшет. І вже хотіла перейти до наступної вправи, коли він раптом додав:

— Я не сказав… але ціную, що ви завжди встигаєте на початок заняття. Знаєте, це рідкість — щоб хтось був таким пунктуальним.

Вона здивувалася. Це не було схоже на його звичний тон. Між сухими медичними вказівками раптом з’явився штрих особистого.

— Для мене це важливо, — просто відповіла вона. — Я не люблю, коли хтось чекає.

— А я не люблю чекати, — тихо посміхнувся він. — Хоча, іноді… на щось варто.

Вона відчула, як у щоках тепліє. А він одразу повернувся до вправ, наче нічого особливого не сказав. Але ця фраза зависла в повітрі між ними, як щось, що може стати початком.

Вони переходили до вправ із тренажером для відновлення сили плеча. Зоряна нахилилася, щоб переставити вагу, і з досвіду знала: затискач часто заїдає. Справді, він не піддався одразу, і вона, спершись об ручку, намагалася зрушити його вниз.

— Давайте, я… — почувся його голос просто поруч.

Вона обернулася, але не встигла й відповісти.
Його долоня накрила її руку на важелі. Не грубо, не поспіхом — упевнено, з тією силою, яку відчуваєш навіть крізь тонку тканину халата. Вони потягнули одночасно, і метал із коротким «клац» піддався.

Він не забрав руку одразу. Лише на мить, зовсім коротку, залишив дотик, ніби перевіряючи, чи не злякав її.
У цій миті було щось, що не зводилося до допомоги з тренажером.

— От, тепер має працювати, — сказав він, і у його голосі прослизнула нотка, від якої вона відчула, як у грудях щось стиснулося.

Вона відступила, даючи йому місце. Та навіть, коли він почав вправу, їй здавалося, що його тепло ще залишається на її шкірі.

Їхні погляди зустрілися лише раз під час заняття, але цього було досить, щоб зрозуміти: сьогодні вони зробили не просто «пів кроку».

Вона:

Ти сьогодні виглядав… якось інакше. Спокійніше.

Він:

Може, це просто хороший день. І правильна компанія.

Вона:

Правильна? А як це — «правильна»?

Він:

Та, з якою навіть мовчання не тисне.

Вона:

Тоді ти мені довіряєш?

Він:

Я ж тобі написав першим, пам’ятаєш? Це вже було довірою.
Але тепер… можливо, більше.

Вона:

Я рада. Бо це взаємно.

(довга пауза у чаті, обидва ніби шукають слова, яких не треба казати вголос)

Він:

Малеча, ти сьогодні замерзла дорогою?

Вона:

Ні, чомусь було тепліше, ніж зазвичай.

Він:

Добре. Так і має бути.

Вона довго дивилася на екран, де останнє його повідомлення світилося, як маленький вогник у темряві.
"Так і має бути."
Прості слова, але чомусь у них було щось, що зігрівало сильніше за ковдру.

Вона закрила телефон, але не вимкнула лампу.
У тиші кімнати її пальці торкнулися того самого місця на руці, де сьогодні була його долоня. Дотик не був довгим. Не був навмисним. І все ж… серце знову підскочило, як тоді, коли метал нарешті піддався, а їхні руки ще мить залишалися разом.

Чи він відчув те саме?
Чи для нього це був просто робочий момент — майор, який допоміг практикантці з тренажером?
Вона намагалася переконати себе, що саме так і було. Але тоді навіщо йому було робити цю маленьку паузу, перш ніж забрати руку?

Вона знала, що грає з вогнем.
Вік. Різний світ. Його рани — не лише тілесні, але й ті, які не загоюються реабілітацією. І все ж… вона не могла не помічати, що кожного дня їхні переписки ставали теплішими, а його погляд — м’якшим.

Може, він уже здогадується. Може, боїться цього так само, як і вона.

Зоряна вимкнула світло, але сон довго не приходив.
Вона просто лежала, відчуваючи, що щось у них змінилося. І хоч би як вона намагалася це заперечити, частинка її серця раділа.