Розділ 36: Тепло в баночках

Маркіян лежав у темряві, вдивляючись у стелю, яку тьмяно освітив місячний відблиск з вікна. Сон не приходив. У голові знову й знову звучав її сміх — дзвінкий, трохи збентежений, але щирий, як ковток прохолодної води після маршу під сонцем.

Він перевернувся на бік, потім на спину. В голові — хаос. Він знав, що це небезпечно. Знаючи її вік, свою службу, різні світи, у яких вони живуть, він мав би… тримати дистанцію. Але серце вже йшло вперед, навіть коли розум ставив блокпости.

“Малеча…” — прошепотів він у темряві, і сам собі посміхнувся.

Тим часом Зоряна не спала з іншої причини.
Вона стояла на кухні, зав’язавши волосся у неслухняний вузол і натягнувши стару сорочку поверх піжами. На плиті повільно булькав бульйон, на столі вже вистигали пиріжки з м’ясом і картоплею.

Вона подумки уявляла, як він відкриє контейнер з її їжею. Як спочатку здивується, потім ледь помітно посміхнеться, а може, навіть зітхне, відчувши запах домашнього.

— От і подивимося, чи вгадаю я, що ти любиш, людино з тінню… — прошепотіла вона, помішуючи начинку для ще однієї партії пиріжків.

Кожен рух був ніжним, ніби вона торкалася ним його руки.
Вона додала більше кропу у бульйон, бо він якось писав, що у військових їдальнях зелень — рідкість. Запакувала ще кілька домашніх печеньок, “на чай”.

Коли все було складено в коробки та акуратно підписано, вона притулилася щокою до теплої кришки каструлі.
— Це як листи, тільки… щоб можна було з’їсти, — тихо сказала вона і засміялася сама собі.

Вранці залишалося вирішити головне: як передати йому цей маленький теплий світ.