Розділ 33: Кавове побачення

Двері дзвоником відгукнули її прихід. Зоряна спинилася на порозі, вдихнула запах свіжої випічки та міцної кави, щоб заспокоїти серце. Світлий светр, пальто карамельного відтінку — саме те, що вирішила вдягти ще вчора. Вона обвела поглядом приміщення… і побачила його.

Маркіян сидів за столиком біля вікна, обличчя напів у тіні, але усмішка — впізнавана з першої секунди. Він підвівся, коли вона підійшла, і ледь помітно нахилив голову — так, ніби ця зустріч для нього була чимось значно більшим, ніж просто кава.

— Привіт, малеча, — тихо, але тепліше, ніж дозволяв собі раніше у центрі.

Вона всміхнулася. — Привіт, людино з тінню.

Він жестом запросив її сісти. Офіціант приніс меню, але вони навіть не дивилися у нього. Погляд Зоряни ковзнув по його руках — сильних, трохи засмаглих, з ледь помітними шрамами.

— Ти завжди так дивишся на людей? — він примружився.

— Ні, — відповіла чесно. — Лише на тих, кого хочу запам’ятати.

Після цього було кілька секунд тиші, але не незручної — тієї, що народжується, коли слова вже не головне.

Вони замовили каву. Коли офіціант поставив чашки, пальці Маркіяна мимохідь торкнулися її руки. Це було випадково… або ні. Вона не відсмикнула.

— Я радий, що ти прийшла, — сказав він, дивлячись просто в очі.

— Я теж, — тихо.

Вікно відбивало ранкове світло, і в його погляді вона вперше побачила не тільки стриманість, а й приховане тепло, яке у чатах пробивалося між рядків.

Після кави. Вулиця.

Вони вийшли з кав’ярні разом. Повітря було прохолодне, листя під ногами тихо шаруділо, а місто ніби втомлено вдихало осінь. Маркіян ішов поруч, тримаючи руки в кишенях, але час від часу його плече торкалося її.

— Провести тебе? — спитав він, наче між іншим.

— Можна, — погодилася.

Вони йшли повільно, не кваплячись. Кожен крок був нагодою продовжити цю прогулянку ще хоч на хвилину. Біля зупинки він зупинився, поглянув на неї так, ніби хотів запам’ятати кожну рису.

— Ти знаєш… у чаті з тобою легше. Але й тут — добре, — зізнався він.

Вона усміхнулася, притискаючи сумку до грудей. — І тут добре.

Тролейбус під’їхав, але він не зрушив з місця, поки двері не зачинилися за нею. З вікна вона побачила, як він ще кілька секунд стояв і дивився їй услід, перш ніж розвернувся.

Вечір. Чат.

Він:
Ти зараз удома?

Вона:
Так. І в мене дивне відчуття, ніби ми сьогодні зустрічалися  уже тисячу разів.

Він:
Бо так і є, малеча. Просто раніше між нами були літери, а вже другий раз, як між нами — кроки, світло і запах кави.

Вона:
А ще ти усміхався частіше, ніж у центрі.

Він:
Ти просто була поруч. Можливо, це моя слабкість.

Вона:
Тоді добре, що ми обоє слабкі.

Довго після цього він не писав, але у вікні месенджера з’явилася маленька позначка: вводить повідомлення…
Вона чекала, злегка кусаючи губу.

Він:
Ти сьогодні виглядала так, що мені довелося нагадувати собі — є правила, є обов’язки. Але, чорт забирай, мені важко тримати дистанцію.

Вона притулилася щокою до подушки й усміхнулася — та сама усмішка, яку він бачив сьогодні через столик.