Розділ 31: Наступний день

Зоряна прокинулась пізніше, ніж планувала. Телефон на тумбочці світився непрочитаними повідомленнями, але жодне не було від нього. Це чомусь кольнуло. Вона пригадала його усмішку в кав’ярні, як він нахилявся трохи ближче, коли слухав, і як тепло було від того погляду.

А раптом він подумав, що я здалася надто… легкою? — пробігла думка.
Вона відклала телефон, але через хвилину взяла його знову. Написала:

Доброго ранку. Сподіваюсь, кава сьогодні була не з автомату :)

Відповідь прийшла швидко:

Доброго. Сьогодні без кави. Думаю, досі переварюю вчора.

Вона прочитала кілька разів. Тон спокійний, але відчувалося, що він, як і вона, залишився під враженням.

Він.

Маркіян сидів у холі центру, чекаючи своєї черги на процедури. Телефон лежав у руці, і він прокручував учорашні фото міста, яке вони бачили з вікна кав’ярні. У голові крутились її слова й сміх.

Вона реальна. Не лише нік у чаті. І тепер… що?

Було дивне відчуття: наче дві реальності, віртуальна й жива, сплелися в одну, але він не був певен, чи це добре. У повідомленнях він міг бути відвертішим, сильнішим, іноді навіть ніжнішим, ніж дозволяв собі в реальності. Тепер же — вона бачила його справжнього, з усіма шрамами, паузами й вадами.

Він набрав:

Учора було добре. Навіть дуже. Але я трохи розгублений.

І, перш ніж вона встигла відповісти, поклав телефон у кишеню.

Зоряна зайшла у знайомий коридор військового реабілітаційного центру, запах ліків і свіжої фарби вже став для неї чимось буденним. В руках — папка з документами, а в серці — легке хвилювання, бо знала: він тут.

Маркіян сидів у звичному місці біля великого вікна, за яким повільно опускався сонячний промінь на пожовкле листя. Він підняв голову, коли вона підійшла, і в його погляді було щось тепліше, ніж просто "привіт".

— Сьогодні знову на допит? — усміхнувся він, помітивши папку.

— Можливо, — жартома відповіла вона. — Але цього разу без кави, бо нас і так уже бачила половина міста.

Він засміявся тихо, але щиро, і ця мить нагадала їй їхні переписки — тільки тепер вони були наживо.

Вони сіли за маленький столик у кутку холу. Спочатку говорили про дрібниці: погоду, новини в місті, її університетські завдання. Але з кожним реченням обидва відчували, що під поверхнею цих слів є щось більше.

— Учора… було так, як я не чекав, — тихо сказав він, поглянувши кудись у сторону, ніби боявся її очей.

— У мене теж, — відповіла вона і додала після короткої паузи: — Просто трохи страшно.

— Мені — теж, — він кивнув. — Але це не значить, що варто зупинятись.

Вони ще трохи говорили, але обережніше, ніби перевіряли, чи витримають нову близькість. Коли прийшов час йому йти на процедури, він глянув на неї з ледь помітною усмішкою:

— Ти залишаєшся?

— Так. Дочекаюсь тебе.

І в цю мить він зрозумів, що це вже не просто знайомство з інтернету.

Коридор центру був майже порожній. Зоряна сиділа в холі, поклавши папку поруч і гортаючи у телефоні їхній спільний чат. Чомусь хотілося перечитувати навіть найкоротші повідомлення — ті, де було лише «Ти тут?» чи смайлик з кавою. Вони тепер здавались теплішими, ніж будь-коли.

Двері процедурного кабінету відчинилися, і він вийшов — трохи втомлений, але з тією ж рівною ходою, яку вона вже почала впізнавати. Коли побачив її, в куточках губ з’явилася тиха усмішка, та сама, що розтоплювала напруження.

— Ти справді чекала, — сказав він, сівши поруч.

— Обіцяла ж, — просто відповіла вона, але серце в грудях прискорило хід.

Він нахилився трохи вперед, сперся ліктями на коліна.
— Не звик, щоб мене чекали… і не за службовою потребою.

Вона відчула, як ці слова лягли важко, але водночас чесно.
— Може, пора звикати, — обережно сказала, і в її голосі було більше, ніж просто жарт.

Він глянув на неї довше, ніж звично.
— Зоряно… ми ж навіть не знаємо, що з цього всього вийде.

— І що? Ми ж теж не знали, коли почали переписку, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі.

Він зітхнув, але цього разу в його подиху не було тіні втечі.
— Знаєш, сьогодні я зрозумів, що іноді достатньо просто, щоб хтось був поруч.

Вона усміхнулася, і між ними запала тиша — не холодна, а та, що заповнена теплом.

— Провести тебе? — запропонував він, наче перевіряючи, чи можна йти далі за звичні рамки.

Вона кивнула.

І вони вийшли разом, залишаючи позаду запах ліків та відлуння кабінетів.

Вона повернулася додому, закрила двері й сперлася на них спиною. На столі блимав ноутбук, але руки тягнулися до телефону.

В чаті він був онлайн.

Маркіян:
Ти вже вдома?

Вона всміхнулася, навіть не думаючи приховати цього від самої себе.
Зоряна:
Так. Тільки зайшла. А ти?