Розділ 28: Новий день

Маркіян прийшов у зал на півгодини раніше, ніж зазвичай. Він уже знав розклад групових процедур і помітив, що Зоряна часто з’являється на початку дня, коли допомагає іншим пацієнтам розпочати заняття.

Сьогодні він навмисне затримався після вправ — повільніше змінював положення тренажера, довше пив воду, розтягував спину, спостерігаючи краєм ока, як вона заходить у зал з папкою й підносить її до столу інструктора.

Вона намагалася бути зосередженою, але ті кілька секунд, коли їхні погляди зустрілися, змусили її щоки спалахнути.

— Добрий ранок, — сказав він спокійно, але голос зрадницьки потеплішав.

— Доброго, — коротко відповіла вона, опускаючи очі в папери.

Він стиснув кулаки, щоб не видати усмішку. Потім, наче між іншим:

— Не підкажеш, хто сьогодні чергує на індивідуальних?

— Ем… здається, я, — відповіла вона, пролистуючи графік.

— Чудово. Бо щось із плечем. Треба подивитися.

Вона підвела погляд, і в ньому читалося все — і розгубленість, і внутрішній протест, і щось ще… небезпечне.

— Добре, — сказала тихо.

Через кілька хвилин вони вже були в окремій кімнаті для індивідуальних процедур. Звуки тренажерів і розмов за дверима ледь долинали сюди. Маркіян сів на кушетку, зняв спортивну кофту.

Вона намагалася діяти як фахівець — професійно, чітко. Але її руки тремтіли, коли торкалися його плеча.

— Болить тут? — запитала, натискаючи на певну точку.

— Не зовсім. Болить там, де… — він замовк, а тоді нахилився ближче. — Там, де ти з’явилась у моєму житті.

Вона різко відсмикнула руки.

— Ви… — почала, але він перебив:

— Маркіян. Не “ви”, не “пацієнт”. Я твій… той самий “людина з тінню”. І ти це знаєш.

Її серце калатало так, що, здавалося, він його чує.

— Це неправильно, — прошепотіла вона.

— Може. Але мені вже байдуже, малеча, — сказав він і вперше дозволив собі вимовити це слово тут, у реальному світі.

Зоряна сиділа у своїй кімнаті, світло лампи відкидало м’яку тінь на стіну. У руках — телефон, але пальці ніяк не наважувалися відкрити чат. У голові знову і знову крутилась сцена зранку: його голос, той спокійний, упевнений погляд, і слово “малеча” — тепер уже не з екрана, а вживу.

Повідомлення від нього з’явилося раніше, ніж вона встигла написати:

Він:
Як плече?

Вона видихнула й відповіла:

Вона:
Я думала, це в мене має бути питання.

Він:
У тебе було питання в очах зранку. І ти на нього так і не відповіла.

Вона:
Може, бо не знала, що сказати.

Він:
А зараз?

Вона притулила телефон до грудей на кілька секунд, немов від цього можна було зібратись із думками. Потім повільно набрала:

Вона:
Зараз я знаю тільки те, що… мені важко грати далі в “незнайомців”.

Він:
Я й не хочу грати. Хочу бачити тебе, чути, а не гадати, чи це ти на тому кінці мережі.

Вона ковтнула клубок у горлі.

Вона:
Але ж ми обидва знаємо, що це все… не зовсім просте знайомство.

Він:
Малеча, життя взагалі не просте. Але я ніколи не шкодую про те, що зустрів тебе. Навіть якщо ця зустріч почалась з повідомлення у віконечку чату.

Вона:
І що далі?

Він:
Далі… ти скажеш мені, коли зможеш вийти прогулятися. Без білих халатів, без формальностей.

Вона дивилась на екран, а серце вже робило вибір раніше за розум.

Вона:
Добре. Але тільки якщо пообіцяєш, що сьогодні ляжеш спати раніше, а не знову засидишся, пишучи мені о другій ночі.

Він:
Пообіцяю. Якщо ти пообіцяєш, що завтра не ховатимеш очі, коли пройдеш повз.

Вона усміхнулась уголос.

Вона:
Спробую.

Він:
Тоді до завтра, малеча.

Вона глянула на годинник і зрозуміла, що вперше за довгий час чекає на ранок.