Розділ 27:У центрі і вечірній чат

Коридори ще пахли свіжозвареною кавою з їдальні, десь у вікнах пробивалося м’яке осіннє світло. Зоряна несла в руках теку з документами та роздруківками плану занять — офіційна причина її присутності тут. Насправді ж, вона йшла до спортзалу, хоча й сама не знала, навіщо так поспішала.

Двері відчинилися легким скрипом, і в залі вона побачила його.
Маркіян сидів на лаві біля стіни, перев’язуючи бинтом плече, а поряд лежала пляшка з водою. Він почув кроки й підвів погляд.

— Доброго ранку, — сказала вона тихо, ніби боялась порушити тишу.

— Доброго, малеча, — відповів він майже без паузи, але в голосі промайнув той самий ледь відчутний відтінок, якого не було вчора.

Вона відчула, як щось стислося в грудях. Не зводячи з нього очей, підійшла ближче.

— Як плече сьогодні? — її голос звучав спокійно, але всередині було море хвилювання.

— Краще. Завдяки вправам… і, мабуть, завдяки твоїй появі вчора, — його куточок губ піднявся в тіні усмішки.

Вона зробила вигляд, що не почула друге речення, опустила погляд на теку і спробувала перевести розмову:
— У мене тут розклад для групи… Можливо, доведеться змінити час тренувань.

— А ти впевнена, що це про розклад? — спокійно кинув він, нахиляючи голову і вдивляючись у неї так, ніби хотів зчитати кожну думку.

Вона відчула, що серце б’ється вдвічі швидше.
— А ти впевнений, що хочеш знати?

Він замовк на кілька секунд, але його погляд не відпускав. Потім злегка кивнув.
— Я вже знаю, Зоряно.

Її ім’я в його вустах прозвучало так, ніби він вимовляв його вперше й смакував кожен звук. Вона ледь не впустила теку, бо руки раптом стали слабкими.

В цей момент у зал увійшов інший пацієнт, і ця невидима, напружена нитка між ними обірвалася. Вона вдихнула глибше, зробила крок назад.

— Побачимось на заняттях, — кинула вона, намагаючись зберегти нейтральність.

Він тільки посміхнувся краєм губ, спостерігаючи, як вона виходить, і подумав: Тепер між нами все інакше.

Кімната Зоряни була занурена в напівтемряву, лише лампа над столом світила теплим колом світла. Вона сиділа, підперши щоку рукою, і дивилася на телефон. Повідомлення в їхньому чаті закінчувалося ще зранку — після того, як вона вийшла із залу.

Вона довго вагалася, але зрештою написала:
Ти тренувався сьогодні після обіду?

Він відповів майже миттєво:
Трохи. Лікар сказав не перенапружуватися. Але ти ж знаєш, я слухняний пацієнт.

Вона:
Щось не віриться.

Він:
А тобі хочеться вірити?

Вона зробила паузу. В його словах була та сама двозначність, яку вона помічала ще до сьогодні.

Вірити тобі хочеться. Але іноді… страшно, — набрала вона, а потім стерла останні два слова, щоб залишити лише:
Вірити хочеться.

Він:
Тоді вір. Бо я не хочу, щоб між нами були сумніви.

Вона відчула, як тепло розлилося в грудях. Та все ж спитала:
А якщо вони вже є?

Він довго не відповідав. Потім прийшло коротке:
Тоді розкажи мені про них. Я не вмію читати думки, хоча іноді хотів би.

Вона:
А що, як я не готова?

Він:
Тоді просто будь поруч. Навіть якщо це “поруч” — через екран.

Вона стиснула телефон у руках і зловила себе на думці, що його слова відчуваються теплішими за будь-яку ковдру. І водночас вона знала: приховування того, чому вона тут, тисне все більше.

Він у своїй кімнаті після переписки ще довго тримав телефон у руках, глянув на екран і тихо сказав сам собі:
— Вона тут. І я це знаю.