Розділ 25: Чати

Вона: Доброго ранку
Він: Доброго. Ти вже на роботі?
Вона: Так, скоро починаю зміну. А ти?
Він: Вже був на ЛФК. Тренер сьогодні змусив мене робити більше, ніж учора.
Вона: Це добре. Значить, є прогрес.
Він: Є. Хоч і болить. Але звик.
Вона: Отже ти… терплячий пацієнт.
Він: Терпіння — сильна сторона військових.
Вона: А ще вміння тримати в собі слова.
Він: Можливо.

(Ще одна пауза.)

Вона: Гарного тобі дня.
Він: І тобі, малечо.

Маркіян
Поклав телефон на тумбу біля ліжка, але рука залишилась лежати на екрані, ніби боялась відпустити зв’язок.
«Зоряна…» — вимовив подумки, відчуваючи, як це ім’я тепер звучить інакше. Не просто не безликий співрозмовник у темному інтерфейсі програми. Тепер це теплі руки, запах м’яти від її волосся, тихий сміх, який вона намагалася сховати, коли він пожартував про складність вправ.

В голові крутилася абсурдна думка: Я ж мав би віддалитися. Мав би поставити межу. Але замість цього — хотів бачити її знову.
Його пальці самі потягнулися до клавіатури, але він зупинився. Бо знав: одне необережне повідомлення — і ця нитка між ними стане надто натягнутою, надто помітною.

Вона
Сиділа в маленькій ординаторській з чашкою чаю, але смак напою зовсім зник. Вона згадувала, як учора ввечері, після того, як він пішов, їй хотілося одразу написати: Це ви? — але вона не написала. Не мала права. Не знала, чи він готовий це визнати.

Його спокійний голос із учорашнього дня змішався у пам’яті з сухими, але теплими словами з чату: "Терпіння — сильна сторона військових". І чомусь від цих слів у грудях розливалося тепло, що переходило в тиху тривогу.

Вона знала: якщо вони продовжать переписку, обидва гратимуть у гру «робимо вигляд, що нічого не змінилося». Але її серце вже змінилося.

[Чат. 22:14]
Малеча: Ну що, як день пройшов?
Людина з тінню: Зустрів цікавих людей.
Малеча: Цікавих?
Людина з тінню: Одну. Особливо.
Він довго дивився на це повідомлення, перш ніж натиснути «Надіслати». Хотів додати — «з дуже знайомими очима» — але не став.

Малеча: І що ж у ній такого?
Людина з тінню: Вона нагадала мені, що світ іноді може здивувати.
Вона перечитала кілька разів. Її пальці мимоволі набрали: «А вона тебе вже бачила раніше?», але вона стерла повідомлення.

Малеча: Мабуть, це приємно — коли хтось нагадує про світ.
Людина з тінню: Приємно і… небезпечно.
Малеча: Чому небезпечно?
Людина з тінню: Бо іноді не знаєш, чи маєш право на те, що відчуваєш.

Після цієї фрази обидва довго мовчали. Вона лежала в темряві, дивлячись на маленький індикатор у кутку екрану — «онлайн». А він сидів у напівтемній кімнаті, з телефоном у руці, відчуваючи, як кожна хвилина цього мовчання тягне за собою все сильніше бажання порушити його.

Малеча: А ти… часто боїшся своїх відчуттів?
Людина з тінню: Останнім часом — щодня.

Вона поклала телефон на подушку, але не могла відвести погляд від екрану. Лампа в її кімнаті була вимкнена, лише слабке світло з вулиці ковзало по стіні. У голові крутилося одне й те саме: «Він щось здогадується… Чи, може, я собі вигадую?»
Від цього думки йшли по колу, наче хвилі, що б’ються об берег. Вона уявляла його — високого, стриманого, з тією ж глибокою інтонацією, що в голосових. І тепер… тепер він був не просто людиною з тінню. Він був поруч. Занадто поруч.

Десь у військовому гуртожитку він сидів на ліжку, тримаючи телефон обома руками, наче це була єдина нитка, що тримає його в цьому вечорі. Кімната пахла ліками і свіжим деревом меблів. З вікна долинало глухе гудіння машини швидкої допомоги.
«Вона дивилася на мене сьогодні. Я впізнав ті очі ще до того, як вона відкрила рот… Якщо вона зрозуміє — піде. Може, краще мовчати?»
Він ледь не написав: «Ти сьогодні була в мене», але пальці зупинилися на половині слова. Видих. Блокування екрана.

Вони обоє лежали у своїх ліжках, дивлячись у темряву. Її серце билося швидше, його — тихо, важко, наче кожен удар мусив подолати опір. І в цій темряві, розділені кількома вулицями і мовчанням, вони обидва відчували: завтра — інший день. І, можливо, він змінить усе.

Вона прокинулася задовго до будильника. Лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і прислухалася до звуків міста за вікном — хтось збирався на роботу, кудись поспіхом ішли люди, двірник скрипів мітлою по асфальту.
В її голові вже кілька днів поспіль була лише одна картина: вузький коридор військового реабілітаційного центру, запах хлорки, і він — майор із темними, наче притягуючими, очима. І сьогодні вона мала знову туди прийти.
«Тримайся, Зоряно. Просто пацієнт. Просто… пацієнт» — повторювала, ніби заклинання.