Розділ 23:Військовий реабілітаційний центр. Наступного дня

Ранкове сонце пробивалося крізь великі вікна коридору, кидаючи на підлогу золотаві плями. У повітрі стояв м’який запах хлорки, змішаний із ароматом свіжозвареної кави з медсестринської кухні. Зоряна поправила білий халат і вдихнула глибше — наче хотіла набрати в легені трохи сміливості.

У холі, біля тренажера для відновлення ходи, він стояв. Майор Маркіян Твардовський. На ньому спортивна форма з емблемою частини, в руці — милиця. Він розмовляв з інструктором, але погляд його, майже непомітно, ковзнув убік. І зупинився на ній.

Її серце вдарило сильніше.
Не можна видати себе. Не можна.

Вона зробила вигляд, що гортає список завдань у планшеті, і підійшла до сусіднього пацієнта, допомагаючи йому налаштувати ремені на реабілітаційній платформі. Але відчувала — він дивиться.

Маркіян зосереджено слухав інструктора, киваючи, але краєм ока вловлював кожен її рух: як вона нахиляється, поправляє халат, усміхається комусь іншому. Усмішка, яку він досі бачив тільки на екрані у вигляді емодзі, тепер жила у нього перед очима.

— Пані Зоряно, — озвалася медсестра, — цей пацієнт просить допомогти з фіксацією стопи.
Вона обернулася. І на мить їхні погляди зустрілися.

Вона швидко відвела очі, але пульс у скронях загупав так, ніби вона щойно пробігла кілометр.
А він… ледве стримав себе, щоб не сказати: «Малеча».

Маркіян закінчив вправи раніше, ніж планувалося. Тренер вийшов кудись по справам, залишивши його наодинці з тишею коридору, яка здавалась глухою після ритмічних клацань тренажера.

Він стояв біля великого вікна, спершися на милицю. Зовні — тепла осінь, золоті дерева, легкий вітер, що ганяв листя по алеї. Усередині — напруга, яку він намагався розібрати по поличках: вона тут. Вона — реальна. Та сама, з ким ночами обговорював книги, з ким мовчав у чаті, коли не було слів, але було відчуття присутності.

Кроки. Легкі, впевнені, але з тією поспішністю, яку він упізнав би навіть у темряві.

— Ви вже закінчили? — її голос пролунав тихо, але в цій тиші він почув кожен відтінок.

Він озирнувся. Вона стояла в кількох кроках — у білому халаті, під яким виднівся ніжно-бежевий светр. Волосся зібране, але кілька пасм випали й м’яко торкалися щоки. У руках вона тримала невеликий блокнот і ручку — той самий блокнот, який він так і не бачив, але уявляв, коли вона писала йому: "Сьогодні у мене думки про осінь і теплі руки".

— Закінчив, — відповів він повільно, ніби вимірюючи кожне слово. — Але не певен, що це кінець на сьогодні.

Її пальці трохи сильніше стиснули блокнот.
Він… він же не знає? Чи знає?

— Можете пройти в масажну кімнату, — сказала вона, намагаючись звучати офіційно. — Я скоро зайду.

Він кивнув, але замість того, щоб одразу піти, зробив крок до неї. І ще один.

— Ви… — він на мить замовк, наче обираючи формулювання, — як давно працюєте тут?

Вона ковтнула.
— Сьогодні перший день практики.

Тиша між ними стала густою, як теплий мед. Він міг би зараз прямо запитати. Але не зробив цього. Лише сказав тихо:

— Перші дні… завжди складні. Особливо коли зустрічаєш тих, кого не чекав зустріти.

Вона підвела на нього очі. Погляд — як в їхніх нічних чатах: теплий, але з якоюсь незримою стіною.

І тільки тоді він відійшов, залишивши її в коридорі з серцем, яке билося так, ніби вона тільки-но пробігла марафон.