Розділ 20: Ранок у військовому реабілітаційному центрі

Дощ м’яко стікав по вікнах автобуса, коли Зоряна виходила біля високої будівлі з гербом і синьо-жовтим прапором. В руках — сумка з халатом, стетоскопом і маленьким блокнотом, який завжди був з нею.
Вона знала, що перший день буде наповнений знайомствами, новими обличчями, запахом хлорки і стерильності.

У коридорах стояла тиха, стримана метушня. Молоді реабілітологи, лікарі, санітари проходили повз. Іноді повз проходили чоловіки у формі — хтось із милицями, хтось із перев’язаною рукою.

— Іванів, так? — усміхнулась старша медсестра, що зустріла її. — Ваш сектор — четвертий кабінет, група фізичної терапії. Там майор Твардовський, він… хм… досвідчений пацієнт.

"Майор", — відлунало в голові. Вона й не зреагувала одразу. Просто пройшла за вказівкою.

Двері були відчинені. В кімнаті — кілька військових на тренажерах, тихе гудіння апаратів. І він.

Високий. У спортивних штанах і футболці, з бинтом на плечі і бандажем на нозі. Його профіль — чіткий, зосереджений. Темне волосся коротко підстрижене. На столі поряд — телефон із навушниками, з яких ледь чутно пробивався звук повідомлення.

Вона завмерла.

Його руки — ті самі, що могли писати сухо, але так, щоб у неї теплішало всередині.
Його спина — трохи сутула від поранення, але така знайома з описів "тиші після гулу артилерії".
Його голос… він заговорив до іншого бійця, і вона почула глухий, трохи хриплуватий тембр.

Її серце вдарило в ребра.

Вона вчепилася пальцями в ручку халата, щоб не видати себе.
Він навіть не підняв погляду в її бік — просто зосереджено виконував вправи.

— Пані Іванів, підходьте, не бійтеся, — голос медсестри за спиною вивів її зі ступору. — Зараз познайомимо.

Зоряна зробила крок. І ще один. В голові змішалися його повідомлення, його "малеча", його нічні розмови… і цей реальний, справжній чоловік перед нею.

Він обернувся, коли почув, як хтось тихо поставив сумку біля стіни.
Його погляд був уважним, трохи настороженим — таким, яким дивляться люди, які бачили забагато й не звикли відпускати контроль навіть у дрібницях.

— Майор Твардовський, — представила його медсестра, — це Зор’яна, студентка-медик, прийшла на практику. Працюватиме з вами і ще кількома хлопцями.

Він кивнув, оцінюючи її так, як оцінюють нового члена команди — швидко, по суті.
Темно-сірі очі ковзнули по її обличчю, але затрималися лише на мить. Наче щось зачепило його всередині, але він відразу прибрав це відчуття, сховавши за спокійним "службовим" виразом.

— Приємно, — коротко сказав він. Голос той самий, що ночами читав її слова з блокнота.
Її майже затрусило, але вона встигла видати професійну, стриману посмішку:
— Мені також.

Вона підсіла до столу, розкрила блокнот, намагаючись не дивитися на нього прямо.
А він повернувся до тренажера, але час від часу кидав короткі погляди в її бік.
Він цього не знав, але кожен його рух для неї був розшифровкою тих повідомлень, які вони обмінювалися тижнями:
“Сьогодні в мене болить плече… але найбільше болить, коли надто тихо” — і вона тепер бачила це плече.
“Ти питаєш, що я бачу перед сном? Темряву і світло у вікні” — і вона тепер бачила це світло в його очах, коли він дивився на інших.

А він… він просто відчував дивне відлуння. Наче ця дівчина — чомусь ближча, ніж мала б бути.

Вони працювали вже третій день.
Зоряна старанно виконувала вправи з пацієнтами, вела записи, перевіряла навантаження, міряла тиск — і трималася на диво спокійно, навіть поруч із ним.

Але того ранку, коли він після процедури повернувся до свого столу, почув, як вона, не піднімаючи голови, тихо пробурмотіла:

— Ви ж знаєте… тиша іноді гучніша за артилерію.

Він завмер.
Цю фразу він колись писав у повідомленні. Слово в слово.
І писав не комусь, а їй — тій невидимій співрозмовниці з додатку, яку називав “малеча”.

Він підняв очі й уважно подивився на неї.
Вона щось записувала у блокноті, і на мить йому здалося, що впізнає знайомий вигин літер, те саме легке підкреслення у кінці речень, яке він бачив у фотографії її записів, яку вона колись надсилала.

— Хто тебе так навчив казати? — спитав він раптово.

Вона здригнулася, але зробила вигляд, що не зрозуміла, про що мова:
— Це? Не знаю, просто… почула десь.

А він відчув, як у грудях щось клацнуло.
Суміш впізнавання і заборони. Бо якщо це справді вона, то світ, який був безпечним у словах на екрані, тепер опинився на відстані витягнутої руки.

Він відчув, як щось важке і тепле водночас розлилося під ребрами. Всі пазли в голові почали складатися: слова, інтонації, навіть те, як вона сьогодні вранці віталася — коротке, але таке тепле «Доброго ранку», майже ідентичне тому, яке він читав у чаті.

І все ж він мовчав. Бо впізнати — це одне. А зізнатися собі, що ця дівчина з теплими руками і смішними петлями в почерку — та сама, з якою він переписувався ночами… зовсім інше.

Він вирішив не поспішати.
Того дня після обіду, коли пацієнтів залишалося небагато, у центрі запанувала тиха, майже сонна атмосфера. Десь у коридорі повільно дзижчав старий кулер, пахло яблучним печивом, яке хтось приніс із дому, і трохи — ліками та чистим медичним спиртом.