Телефон лежав на тумбочці поруч із ліжком Маркіяна. У палаті було напівтемно, лише лампа біля дверей кидала теплий відблиск на стіну. Дехто вже спав, хтось тихо перегортав сторінки книжки, але він не міг відволіктися — екран світився новим повідомленням.
Зор’яна:
Ти вже прочитав усі сторінки?
Маркіян:
Двічі. І зараз тримаю себе в руках, щоб не почати третій.
Зор’яна:
Чому тримаєш?
Маркіян:
Бо хочу лишити щось на завтра. Це як хороша кава — п’єш повільно, щоб смак не закінчився.
Пауза. Потім на екрані з’явилася голосова. Її голос у навушниках був тихим і трохи сонним.
— Коли я лежала в бабусиному саду й думала… Як дивно, що можна так звикнути до людини, яку навіть ніколи не бачила. Що ти десь там є. І мені спокійно.
Він відчув, як у грудях щось стискає і водночас тепліє. Він натиснув на запис.
— Малеча, ти навіть не уявляєш, як часто я тепер думаю про тебе. Це… небезпечно, знаєш?
Зор’яна:
Чому небезпечно?
Маркіян:
Бо іноді хочеться перестати бути просто текстом у твоєму телефоні.
Вона відповіла через кілька секунд:
Зор’яна:
А якщо я теж цього хочу?
Маркіян довго дивився на екран. Пальці зависли над клавіатурою, але він нічого не написав. Просто вимкнув світло і ліг, дивлячись у темряву, відчуваючи, що межа між «можна» і «не можна» стала ще тоншою.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
