Розділ 15: Отримання посилки

Відділення пошти в біля центру реабілітації було невеличке.

Майор вийшов із масажного кабінету, і телефон завібрував:
«Вам надійшла посилка. Відправник: Малеча».

Він стояв кілька секунд, вдивляючись у екран, поки хтось не запитав:
— Твардовський, щось серйозне?
— Дуже, — відповів він коротко і вийшов.

За комп’ютером на пошті сиділа жіночка середнього віку:
— О, нарешті! У вас тут... цікаво. Пише «Тору. Від Малечі».
Він ледь помітно стиснув губи у посмішці.
— Підпис де ставити?
— Тут. І, слухайте, що за романтика така? — підморгнула вона.
— Не ваша справа, — сказав він тихо, але без різкості.

Коробка була обмотана м’яким бабусиним шарфом, і він відчув тепло ще до того, як відкрив.
В кімнаті, на столі, він розв’язав вузол, і запах м’яти з лавандою накотив одразу — різкий, але затишний.
Баночка варення. Шкарпетки. Чай. Совеня…
Він взяв іграшку в руки і довго дивився, ковзаючи пальцем по шву.

На дні — листок із її почерком.
Він читав повільно, кожне слово ковтало тишу в кімнаті:
«Ти сказав, що любиш тишу. Але іноді тиша має аромат…»

Він сів, відкинувшись у кріслі, й закрив очі.
Його життя останні місяці було як безкінечний рапорт: коротко, сухо, без «зайвого».
А тепер у руках — тиша, яка пахне не службовим пилом, а осіннім листям і варенням.

Він дістав телефон і натиснув «записати голосове».
Голос злегка охрип від хвилювання:

«Малеча… Я навіть не знаю, як відповісти. Ти знаєш, що таке зробити мені день? Це воно. Дякую. І… совеня залишиться тут. Щоб дивилося на мене, коли я пишу тобі».

Він відправив — і вперше за довгий час відчув, що хоче не просто писати, а… чекати відповіді.