Розділ 14: Посилка "Для Тора"

Поштове відділення пахло картоном, сканерами й кавою з автомата. Черга була невелика — пообідній затишок буденного дня.

Зоряна стояла біля столика, обережно перевіряючи, чи все на місці:

• Маленький пакетик з листям — справжні, яскраві, сухі, але з ароматом осені.
• Паперовий літачок з її віршем всередині.
• Чай у прозорій баночці — м’ята, чебрець і яблучні скибочки (зі саду бабусі).
• Маленький камінчик у формі серця — «з нашої стежки», як вона написала на бірці.
• І... флешку. На ній — кілька голосових, які вона записала йому у відповідь. Тихеньких, теплих, вечірніх.
• Невеличка іграшка — совеня з тканини. Вона просто усміхнулась, побачивши його на ринку.
• На самому дні — записка:
  «Ти сказав, що любиш тишу. Але іноді тиша має аромат. Нехай ця буде — із запахом осені, варення і мого затишку. Малеча.»

Вона обгорнула коробочку бабусиним шарфом і поклала у фірмову коробку пошти. Потім глибоко вдихнула й підійшла до віконця.

— Добрий день… Мені потрібно надіслати посилку.

— Прізвище отримувача?

Зоряна завмерла на півсекунди. А потім, опустивши погляд, прошепотіла:

— Уточнення: це... псевдонім.
— Добре, записую.
— Напишіть: Тор. Від Малечі.

— Телефон отримувача є?

Вона продиктувала номер, який він залишив для зв’язку — той, що згадував в одному з чатів.
(«Для всяких раптових “а якщо раптом”.»)

Операторка глянула з цікавістю:

— Незвично якось… Таємничо.

— Це не звично, — усміхнулась Зоряна. — Це — важливо.

Вона вийшла на вулицю, затягнула шарф під підборіддя й уперше за весь день… трохи затремтіла. Не від холоду.

Від того, що тепер усе серйозніше.

Вона передала йому себе. У коробці з осені.